Фактом є, що тип новітнього українця проявився передовсім у війську, бо при формуванні своїм набирав військової форми, часто разом з уніформою. Є фактом історичним, що бл. п. Симон Петлюра на народного вождя виріс, власне, цим, а не іншим шляхом. Національний зміст його, що ховався під оболонкою рядового діяча передреволюційного типу та члена демократично-соціялістичної партії, наявнився і розквітнув у боях за Арсенал, при обороні Києва, при облозі і здобутті столиці в р. 18, словом, в атмосфері "Крут", а не в атмосфері розгаласованої залі Малої Ради. Так само, як дальший ріст і виформування його, як вождя країни, обумовлено було його становищем саме Головного Отамана, що безпосередньо діяв при армії, не серед міністерських нарад та сумнівної політики його малих сучасників по партійній чи громадській праці.
В процесі кристалізації української особистості нового, покрутянського стилю, ролю міцного каталізатора відограли Січові Стрільці. Це треба раз назавжди ствердити і – може спеціяльно тепер – ствердити з притиском. Хоча б для тих дідичних калік, що, незалежно від свого віку, балакають собі ще й нині про "галичан" і – "наддніпрянців", несвідомо акомпанюючи підступній чужинецькій пропаганді.
Коли б на хвилину уявити собі неприсутність у Києві 17-го року Січових Стрільців, і, коли вже на те пішло, галичан у процесі формування національної особистості (а та особистість не може не бути психічно культурно соборною, бо інакше вона перестає бути національною), тоді б ми наочно побачили в тім процесі величезну прірву і ледве чи пережили б ми епопею великого 19 року з тим розмахом і з тим напруженням, з якими вона гриміла по просторах нашої землі.
Це саме Січові Стрільці – серед яких провід мали відомі люди (...) з Західних Земель Батьківщини – це саме вони перші внесли мірило в безформність і хаотичність, закреслили національні межі для отих "широких натур", дали живий приклад застібності й національної, а не якоїсь там – дисципліни та врізьбили в сувору чорноземну постать перші риси національного стилю. Хай ніхто з т. зв. наддніпрянців не посоромиться це ствердити й усвідомити, і хай з т. зв. галичан смішно не бундючиться з цього приводу спеціальною пихою чи наївною ідейкою про галицький месіянізм.
То був природній процес психокультурної комасації народу, сполучений з процесом вичування, видужування від хвороби вікового рабства і зцілення від історичного каліцтва. В того роду процесах заслуги й догани розподіляються рівно на всі дільниці цілості, що хоче бути нацією.
Це власне Січові Стрільці показали й довели східноукраїнським масам, що військова дисципліна може обійтися без золотих погонів, а національний обов'язок без занадто довгих шликів. І – саме найважніше – вони викультивували в собі таку національну чуйність, яка уможливлювала їм дивитися, як то кажуть, "в корінь" і оцінювати національно-державний стан на Україні незалежно від декорацій і зовнішніх форм. Звідціля – послух всілякий українській владі, поки вона була чи хотіла бути українською. І звідціля листопадові події навколо Києва 18 року, що формально було непослухом чи навіть бунтом, але в дійсності – лише дальшим тягом їх непереривально'ї служби Нації.
Без Січових Стрільців у Києві не було б акту 22 січня 1919 року, бо слово, що в нім є провідним мотивом, слово "Соборність" – залишилось би порожнім.
За останнє двадцятиліття надто було моментів для болю, заламання, відчаю. Частинно-зовнішні причини, або т. зв. обставини, але здебільша чинність своїх же таки любезних земляків часом допроваджувала до розпуки. І тоді шукалося рятунку в спогадах про недавнє минуле, але не тих спогадах, що то приємно блищать – бо маю на увазі недавнє – збройне, озброєне минуле.
І тоді виринає в пам'яті на тлі сірості й каліцтва – ціла галерея несподівано-повних, несподівано-характерних, закінчено-суцільних постатей і облич. Вони різні, дуже різні, різні соціяльно, освітньо, фізично, морально, якщо хочете, й культурно... Але є в кожнім обличчі одна і та сама спільна риса, один і той самий скорч м'язів, у певнім моменті один і той самий вогник в очах – відблиск велетенської, всезатоплюючої ідеї. І тоді стає легше. І в серце вдаряє хвиля нової віри. І дух випро-стовується "на позір" знову.
Ось спочатку – цілий ряд тих, кого вульканічно зродила сама земля наша, сам розколиханий революцією чорнозем.
В засніженім морознім Києві смагляво-палке обличчя чернігівського Ангела – меткого, бистрого, влучного, постать, що як би винурилася з 17-го козацького віку й опинилася серед авт, трамваїв, телеграфних стрічок і незнайомих мундирів.
Статечно-селянська – розважно повільна, але й запекла, постать Зеленого. Він думає поволі, попервах, його може обдурити (і обдурювали) якийсь москаль-чарівник чи нахабно-злотоустий жидок, але – до часу. І коли він замкнувся нарешті в панцир тяжко здобутої, але вже кремезно-невгнутої віри, він – цей селянин – обернувся в найкарнішого воїна Нації, що впав, влучений кулею, на своїй давнезній трипільській ниві.
Очі – кольору синього льоду й закучерявлена золотава голова. Увесь – стиснутий порив і напруга. Південний темперамент в нордійських карбах зовнішності – це Юрко Тютюнник. Отаман. Пізніш його назвали генералом. Але то не був його титул.
А ось – інші, що ввійшли в революцію зі сфер інтелектуалістів. Ось – дві протилежності. Вічний оптимізм і досада на тих, що вказують дійсність, невеселу, але дійсність, що її треба перемогти. Він усе вірив, що її можна перелетіти – і, може, тільки тому він став Петлюрою, "був за Петлюру", як пізніш казали подільські селяни, у яких у голові прізвище Петлюра стало синонімом Головування, Керівництва, Проводу, як тепер кажемо. А поруч нього – камінне лице стрункого полковника, що гострим зором глибоких віч завжди бачив дійсність, лише дійсність, ту, що її треба було за всяку ціну перемогти. І він її завжди, в найнеможливіших обставинах, умів перемагати й перемагав. Але тому, що він бачив дійсність, Петлюра прозвав його "вічним песимістом"— і, не треба затаювати – не любив його. Але Василь Тютюнник не був песимістом. За чорнотою нашої дійсності він – аскет і лицар – завжди бачив сяйний лик Мадони-України. І може тому, що був занадто середньовічний і занадто гостро, майже математично бачив тодішні українські можливості, – ніколи він не сягнув по військову диктатуру, якої всі без винятку партії від нього з жахом очікували і до якої було – рукою подать.