Том і Чарлі, в свою чергу, наче й не помічали Дугласа.
— А знаєш,— сказав Том,— я не вірю, що Нелюд і справді помер.
— Та ти ж сам був тут уранці, коли приїхала швидка і його винесли на ношах, хіба ні?
— Звісно, що був,— відказав Том.
— Ну, так то ж Нелюда й винесли, дурню! Газети треба читати! Десять років він як у воду падав, а тут стара Лавінія Неббс узяла та й заколола його своїми швацькими ножицями. І чого б то я ліз не в своє діло!
— А ти б хотів, щоб вона не опиралась і дала себе задушити?
— Та ні, але хай би там вискочила з дому,— побігла вулицею, кричала б: "Нелюд! Нелюд!" — а він би нехай тим часом дав драла. Хоч щось було добре в цьому місті . до вчорашньої півночі. А тепер і того нема, все гладеньке та солоденьке.
— А я тобі, Чарлі, ще раз кажу: по-моєму виходить, що Нелюд не помер. Я ж бачив його обличчя, і ти його бачив, і Дуг бачив, правда ж, Дуг?
— Що?.. А-а, так. Здається, бачив. Так.
— Усі його бачили. А тепер скажіть мені: схожий він, по-вашому, на Нелюда?
— Та я... — почав був Дуглас і замовк. Секунд із п'ять лише сонце шкварчало на небі.
— Оце-то так... — нарешті прошепотів Чарлі. Том посміхався й чекав.
— Він таки зовсім не схожий на Нелюда, анітрішечки, — збуджено сказав Чарлі.— Звичайний собі чоловік. [479]
— Атож, сер, звичайний, як усі, чоловік, що й мухи не скривдить! І мухи, Чарлі! А Нелюд, якщо він справжній Нелюд, мав би хоч зовні скидатися на Нелюда. Та де, він більше скидався на продавця солодощів, отого, що торгує ввечері біля кіно "Еліт".
— То ти думаєш, це був просто якийсь бродяга? Йшов собі містом, побачив, що в будинку нікого нема, й заліз туди, а міс Неббс його вбила, так?
— Ну звісно!
— Та ні, постривай. Ніхто ж з нас не знає, який той Нелюд із себе. Портретів його немає. А тих, хто його бачив,1 він повбивав.
— Знаєш ти добре, який він із себе, і Дуг знає, і я. Він має бути високий на зріст, правда ж?
— Правда...
— Блідий з обличчя, так?
— Блідий, атож.
— І худющий, як кістяк, і з довгим чорним волоссям, еге ж?
— Еге ж, я завжди так казав.
— Із великими вилупатими очима, зеленими, наче в кота?
— Оце він достоту і є.
— Отож-бо,— чмихнув Том.— Ну, а той бідолаха, котрого витягли вранці з будинку міс Неббс,— який він був?
— Малий, червонолиций, трохи навіть товстуватий, волосся на голові зовсім мало, та й те якесь наче руде... Томе, ну ти й дав! Ходім! Гукнемо хлопців! Розтлумач їм усе так, як мені. Виходить, Нелюд живий. І сьогодні вночі знову никатиме по місту.
— Еге... — мовив Том і раптом замислився.
— Томе, ну й голова ж у тебе, хлопче! Ніхто з нас не додумався б отак усе повернути. Ціле літо мало не пішло прахом. А ти раз — і відвернув лихо, поки ще не пізно. Тепер у нас серпень не зовсім пропав. Гей, хлопці!..
І Чарлі дременув геть, радісно волаючи й вимахуючи руками.
А Том, побліднувши на виду, лишився стояти на тротуарі перед будинком Лавінії Неббс.
— Ой-ой-ой! — прошепотів він.— І що ж це я накоїв!— А тоді обернувся до Дугласа.— Слухай, Дуг, що ж це я накоїв! [480]
Дуглас невідривно дивився на будинок. Губи його ворушились.
— Я ж був учора ввечері в яру. І бачив Елізабет Ремселл. А потім вертався додому і проходив тут. І бачив отам на веранді склянку з лимонадом. Ще тільки вчора ввечері. І навіть подумав, чи не випити його... і таки міг випити...
●
Вона була з тих жінок, чиї руки завжди при ділі — то метуть, то витирають, то миють, то помішують якесь вариво. Бувало, зранку, тихенько щось мугикаючи, вона розкачувала тісто, десь над полудень виймала з духовки й ставила прохолонути гарячі пироги, а ближче до вечора подавала їх на стіл. Розставляла порцелянові чайні чашки, і вони тихенько дзвеніли, наче дзвоники у швейцарському годиннику. Вона без упину снувала по дому таким собі живим пилососом, вишукуючи найменші порошинки, і скрізь давала лад. Віконні шибки начищала, так, що вони блищали, мов дзеркала, й самі притягували сонячне проміння. Досить їй було пройтися садком з лопаткою в руці, як усі квіти підводили свої тріпотливі вогнисті віночки на теплій хвилі повітря, що линула позад неї. Спала вона напрочуд спокійно, щонайбільше тричі за цілу ніч перевертаючись з боку на бік, уся обм'якла, наче біла рукавичка, яку на світанку знову напне на себе моторна рука. А коли вставала, то легенько доторкалася до всіх навколо, так ніби поправляла картини, що трохи покосились на стіні.
Та що ж тепер?..
— Бабуся... — тільки й чути було в домі.— Прабабуся...
Тепер немовби доходив кінця довжелезний стовпчик чисел в арифметичному прикладі на додавання. Безліч разів начиняла вона всякою всячиною індичок, курчат, голубів, дорослих чоловіків і малих хлопців. Безліч разів мила стелі, стіни, хворих і дітлахів. Настилала лінолеум, лагодила велосипеди, накручувала годинники, підтримувала в грубах вогонь, мастила йодом тисячі болючих ранок та подряпин. П невтомні руки не знали спокою — то вони заспокійливо гладили когось, то щось тримали, то кидали бейсбольний м'ячик, то орудували крокетним молотком, то загортали якесь насіння в чорну землю, то вкривали запечені в тісті яблука, чи казанок [481] з тушкованим м'ясом, чи малих, що кидались уві сні. Безліч разів вона спускала штори, гасила свічки, повертала електричні вимикачі — і старіла. Озираючись назад, вона бачила мільйони всіх тих справ, що їх починала, робила й закінчувала на своєму довгому віку,— усе підсумовано, підведено риску, виписано під нею останні цифри, і ось уже поволі поставлено в рядок завершальний нуль. І тепер вона мовчки стояла з крейдою в руці вже поодаль від дошки життя, в цю останню годину перед тим, як узяти ганчірку й стерти з неї геть усе.
— Ану, дай-но ще гляну,— сказала прабабуся,— дай-но гляну...
Без метушні й зайвого слова вона, як звичайно, обійшла і доскіпливо оглянула весь дім, а вже тоді рушила до сходів і, не привертаючи нічиєї уваги, подолала три марші нагору, до своєї кімнати, де безмовно, як тінь, лягла під прохолодні сніжно-білі простирадла й почала вмирати.
І знов по дому покотилося:
— Бабуся!.. Прабабуся!..
Чутка про те, що вона там робить, сягнула вниз між сходами, розбіглася брижами по кімнатах, вихлюпнулась за двері та вікна, а відтак покотилася вулицею поміж в'язів аж до краю зеленого яру.