Чи переконав матір у своїй правоті Сергій — хтозна; але кожен раз, коли Сашко йшов на чергування, вони в класі знали про це, і вони не випитували, як пройшло чергування, Сашко не переповідав ніколи ніяких подробиць, і після маминих слів про цинізм Сергій наче мимоволі шукав у другові ознак якоїсь зневаги до людей, до старших чи однолітків, думав: чи не помітить гіркоти, зневіри, але ні, цього й не могло бути. Сашко мав такі добрі, такі теплі очі, і навіть до дівчат з паралельного класу часом звертався на "ви", хоча й самі дівчата сміялися з тієї його звички.
— Давно Сашка не бачили, — сказав Сергій уголос, — щось не приходить, такий-сякий, не сказати б більше...
— Скажи більше, Сергієчку, — засміялася Валя, — ска-жи-и... А ми послухаємо!
— Принаймні одне можу сказати: у травматології Олександр Дмитренко поки що не значиться, отже, з ним усе гаразд, злочинний світ тремтить і жахається нашого героя...
— Не блазнюй, майбутній зубодере, у тебе вже чисто зачерствіло серце на твоїй нуль три, — розгнівався Борис.
— Професійне, хлопчики. Якби лікарі не черствіли душею і серцем, не ставали душевно глухими, вони б не зносили виду крові і скрипу розпилюваних кісток.
— Бр-р, дівчинко Валю, як ти можеш вимовляти такі слова своїми ніжними рожевими устами! Та лікарі до кінця свого життя не зносять виду крові, і бояться операцій, і мучаться, ставлячи діагноз...
— Ну, коли вони такі малограмотні, як наш Ескулап, то мусять мучитися!
— Хлопці, не вправляйтесь у дотепності за рахунок медицини й медиків. Як кажуть у народі: пригодиться води напиться, а народ як скаже, то зав'яже, і так далі...
— Ох, у твої делікатні рученьки я б нізащо не хотів, потрапити!— засміявся Борис і поклав свою вузьку, тендітну долоню на широку ручищу товариша.
— Дівоча рученька, — затиснув Борисові пальці Андрій. — Не знаєте, хлопці, як йому вдається в цеху працювати?
— По-перше, хай буде вам відомо, я від учорашнього дня аж на тиждень — у дослідній лабораторії, вивчаємо вплив... А, та що вам пояснювати, ви—-темні люди, у заводській справі не тямите нічого, виробниче навчання проходили, бідолахи, у Карги, шили з дівчатками трусики і сорочечки для лялечок, де там вам розумітися на зварюванні металу й на сучасних автобусах... А рученька...
Спритним рухом Борис висмикнув руку й напозір легко торкнувся Андрієвого ліктя, але той аж скривився від болю.
— Ну, ти, каратисте, нехай тобі добре буде, ще, дивись, чемпіоном світу станеш! Ти свого бригадира почастуй отак!1
Борис у перші дні роботи скаржився на бригадира: той поставився до хлопця з недовірою, надто вже тендітним виглядав новий електрозварювальник, але врешті контакт якось налагодився, бо хлопець уже не нарікав на шефа, хоч й не вихваляв з обережності — хто знає, як далі буде?
Потираючи лікоть, Андрій роздивлявся власні руки, що ж, не так уже і зле, нехай хлопці не сміються, зараз йому це якраз дуже потрібно — сильні руки, санітарові без того не обійтися. Звичайно, шприц ледве видно в долонях, колеги сміються: для Андрія треба замовляти шприц зовсім спеціальний, на фірмі "Гігант", чи що, і халат треба діставати там же, але смішки йому не шкодять, добре, що він має такі руки, бо коли довелося піднімати й класти на ноші дівчинку, котру поранив каменем той чудернацький, наїжений хлопчак, який не міг ані слова пояснити, хто він такий і чому так вчинив, — коли її довелося класти на ноші, то Андрій міг це зробити легко, й зручно, і делікатно, бо великі руки і широкі долоні ще не означають, що людині бракує делікатності й ніжності. Звичайно, Андрій ,не думав про все це саме так і не розмірковував, чи ніжні в нього руки, але коли він пригадав голубеньке платтячко й кров на білому комірці, то здалося йому, що бачить цю дівчинку й зараз, і знову піднімає, кладе, на ноші, і боїться, щоб не зробити. їй боляче.
Абсолютно дикий випадок.,. Не знати майже людину
і кидати їй у спину каменем. У голові не вкладається, — вголос
уже розмірковував Андрій. — І в той же час видно було, що
він не хул-іган... г ;
— Ну й не божевільний, мабуть!
— Та ні, хлопці, не божевільний, але якийсь як хом'ячок у скляній банці, метався, ковзав поглядом ПО людях, а потім наче заспокоївся і нічого не казав, тільки допитувався, чи дівчинка буде жити, — і все...
— От я й питаю: що ж буде з ними далі, як це все? Як він далі буде жити? Я б з ним поговорити хотіла, я б з нього все випитала, до брата товариші приходили — я всі їхні таємниці знала, вони мені звірялися, як хлопцеві...
— А ти потім мамі з татом усе викладала, так?
— Дурниці, Борю, — нічого не викладала, я тільки хотіла передбачити, якими вони виростуть...
— Кібернетика на службі в педагогіки.
— Жартуєте, хлопці. Ну, жартуйте, а я, мабуть, піду в лікарню, хочу довідатись, як та мала, у неї кров погано згортається, у цьому вся біда.—Андрій назвав по-латині хворрбу, але хлопці не зреагували на такий доказ високого професійного рівня Андрія. Вони давали поради:
— Краще по телефону, чого в лікарню опівночі, ти вдень уже був і питав, скільки можна, їй уже краще, ти не журись.— Але Андрій поморщився, від цього його велике обличчя раптом стало зовсім дитячим.
— Який телефон, думай що говориш, він як задзеленчить-— в усіх палатах почують... Я таки піду...
Йому все ввижалося те голубе платтячко й тоненькі брівки, наче дівчинка з чогось здивувалася і звела їх догори.
12
Звичайно, ти не чула ані слова з того, про що вони говорили. Вони говорити могли зовсім про інше, але ж і це — варіант ймовірний. Можеш бути певна, що їх також не раз терзатиме сумління за зчинене й Незчинене, хоч як би ти хотіла, аби вони були чимось кращі від тебе (зрештою, якби батьки не були переконані, що їхні діти мусять бути— кращими від них, то чи варто було б людству існувати такий досить уже тривалий час?). Нема сенсу запевняти, що вони—хороші, чудові, добрі, милі, з ними усяке було й буде, але в цей вечір вони могли говорити саме ось так і про це. Бачиш, таки є неперервність людських стосунків, вчинків і відповідальності за них, є цей зв'язок і мусить бути. Випадок? Може, випадок, але він теж на користь сумління, котре докучає тобі.