Щойно купець подався до найближчої пекарні, як жінка узяла ступу, кинула в неї шмат старого сала і, сівши на лаві так, аби цигани її бачили, заходилася товкти.
Цигани якийсь час спокійно спостерігали за тим, що вона робила, аж врешті їм терпець увірвався:
– А скажіть нам, паніматко, що то ви робите?
– Ой, горопашні мої! Якби ви знали, яка напасть на вас чекає, то обминали б мою хату десятою дорогою.
– Та йдіть, що ви таке кажете? Яка напасть може чекати нас у хаті такого поважного купця?
– Відразу видно, що ви не місцеві. Хай же вам буде відомо, що мій муж – неабиякий харцизяка. Оце він поназапрошує гостей, буцім-то на вечерю, а мене заставляє товкти в ступі сало доти, доки товкач не вкриється густо тлущем. Тим часом приведе сюди ще кількох таких самих як він шибайголів і давай гостям оцього товкача в задниці запихати!
Як зачули цигани теє, то вмить зірвалися на ноги і дьору! А тут і чоловік підоспів.
– А де ж гості?
– А бодай тебе з твоєю циганвою! Вони вкрали казан хашу і чкурнули. Купець вискочив на вулицю як був – з торбою хлібаі! справді побачив, що цигани кивають п'ятами.
– Та чого ж ти витріщився! – вилаялася жінка. – Біжи доганяй!
Купець кинувся навздогін, волаючи:
– Гей! Стійте! Зупиніться! Дайте бодай навальника вмочити!
Він мав на увазі вмочити хліб у хаш, а цигани подумали, що про товкач йдеться і з переляку так почесали, що аж у Брюховичах відхекалися.
Вернувся купець додому, перекусив пісним хлібом і спати завалився. А жінка підігріла хаш, винесла його в садок, де вже її коханець чекав, та удвох любенько й змолотили цілий казанок.
ЦИГАНИ
АБИ ТАТО НЕ СОРОМИЛИСЯ
Усім відомо, що селяни живуть у селі, городяни – в місті, а цигани – в таборі. Чому так воно споконвіку повелося, теж відомо. Хто ж коли бачив цигана, який хоча б раз на тиждень нічого не крав у сусіда? Мабуть ніхто. А тепер уявіть собі сусіда, котрий погодиться, щоб у нього щотижня щось крали. Не можете? Я теж. От і цигани теж не можуть. Тому доводиться їм жити в таборах і часто переїжджати з місця на місце. Щоб красти потроху всюди.
А не красти цигани теж не можуть. Це їхня характерна риса, і вони нею навіть пишаються. Серед своїх, звичайно. Бо ж нам з вами цього не зрозуміти. От одного разу, ще за старих часів, на Збоїськах стояв циганський табір. І один циган мав малого сина. І все було би добре, якби не одна вада циганчука: за все своє недовге життя він ще жодного разу нічого не вкрав. Довго терпів старий циган, але врешті покликав сина і мовив:
– Чекав я, чекав, коли ти нарешті порозумнішаєш, та бачу, що не дочекаюся. Сьогодні ж піди та вкради що-небудь. Та так, щоб всі у таборі про це дізналися, а то соромно людям в очі дивитися. Циганчук, а такий чесний.
Нічого не вдієш – пішов малий до праці. Вийшов з табору і подався до найближчої хати. Там саме сіли обідати. Привітався хлопець та й просить:
– Пане-добродію, чи не дали би-сьте кавалок сала? Тато вам завтра віддадуть.
Господар був чоловік добрий. І хоч не дуже циганчукові повірив, але відрізав шмат сала і дав.
Прибіг додому малий та й показує те сало татові. Цілий табір збігся подивитися, як такому малому вдалося вициганити стільки сала.
Батько аж очі протер:
– Розкажи-но, сину, як ти його крав?
А циганчук гонорово відповідає:
– Та я не крав, а позичив, а ви, тату, завтра віддасте.
Батько розлютився не на жарт – тепер увесь табір сміятиметься з нього і його дурного сина. Схопився циган за батога і ну періщити хлопця.
– Зараз же мені віднеси сало, звідки приніс. А повернешся з порожніми руками – зіб'ю на квасне яблуко.
Вхопив циганчук сало та, обливаючись слізьми, побіг до доброго господаря. Віддає йому сало, а господар дивується:
– А що таке? Татові розхотілося сала?
– Та ні, пане-добродію, тато пошурував трохи мамі задок, щоб її не ломило, пошурував та й назад вертає.
– А чорти б ваше сало їли! – крикнув господар та спересердя шпурнув тим салом у циганчука. – Забирайся до дідька від мене з тим салом і не з'являйся більше на очі.
Циганчукові тільки того й треба було. Він забрав здобич і поніс додому, радіючи, що тепер його татові ніхто не буде очей колоти.
ЦИГАНКА З МЕРТВОГО ТАБОРУ
Жив собі один молодий циган на ймення Вайда, що походив із заможного роду осілих на Збоїщах циган. Займався він тим, що продавав на ярмарці коней.
Якось погнав коней до Чернівців і вигідно продав, а коли повертався, то застала його в дорозі глупа ніч. Пошукав собі затишну місцину і вже вмостився було спати, коли зачув циганську пісню. Сів він на коня й рушив на голос. Недалеко проїхав, аж дивиться – на лузі біля ріки розкинувся циганський табір. Біля яскравих вогнищ сидять цигани і співають, але якось так сумно-сумно, аж серце краялося. Ніколи Вайда не чув таких журливих пісень. Але вирішив до табору не наближатися, та поспостерігати збоку.
Стриноживши коня, підкрався він якомога ближче і раптом побачив біля одного багаття дуже гарну дівчину. Як глянув на неї Вайда, то більше очей не відводив. Боявся, що як тільки склепить повіки, то дівчина зникне і він уже її не знайде.
Перед світом вляглися співи і танці, а цигани почали розбредатися по шатрах. Вайда запам'ятав шатро, в якому зникла дівчина і вирішив її викрасти. Якийсь час почекав, поки сон циганів зморить, а тоді тихенько прокрався до шатра.
Коли ж він зазирнув усередину, то ледве стримався, щоб не закричати від жаху. В шатрі лежали порубані, посічені цигани, у кого рук нема, у кого ніг, а в кого голови Все шатро всередині затраскане кров'ю. Зметикував тоді Вайда, Що натрапив на мертвий табір. Але так його та дівчина полонила, що вирішив собі чи мертву чи живу, а таки з собою забрати.
Відкинув кілька тіл і побачив її. Лежала ціла й неушкоджена, але бліда і холодна.
Схопив її хлопець на руки, виніс із шатра і щосили побіг до коня. За хвилю він уже мчав у напрямку Львова.
Їхав отак цілий день і цілий вечір, а рівно опівночі дівчина стрепенулася й ожила.
– Де я? – скрикнула вона. – Що зі мною? Куди ти мене везеш?
– Я – Вайда. Циган зі Львова. Я втрапив на ваш табір і, як побачив тебе, то вирішив, що будеш моєю. І викрав тебе.
– Ти збожеволів? Та ж мої брати певно вже слідом твоїм їдуть. А як наздоженуть, то вб'ють. Чи тобі невідомо, що від мертвих ніде не сховаєшся? Повертай негайно коня назад!