Щасливi ленiнградцi й ленiнградки, що живуть у такiм прекраснiм городi, городi Ленiна, городi слiпучої слави, сяєво якої промениться над усiєю нашою Радянською Вiтчизною.
Щасливий Ленiнград, що має за свою Вiтчизну — Радянський Союз.
Щасливий Радянський Союз, що має в собi мiсто Ленiнград.
Хай благословенна буде i хай росте любов ленiнградцiв i ленiнградок до свого героя города.
Хай ще буйнiше розквiтне любов до славного мiста в серцях усiх радянських громадян.
I до своїх рiдних городiв так само.
Ленiнградки
Менi аж нiяк не хочеться, щоб хто-небудь подумав, що все, що я говоритиму про ленiнградок, робиться тiльки через те, що, мовляв, хто ж таки, бувши у привiтних господарiв у гостях, каже господині:
— Ну, яка ж таки, хазяюшка, ви нечепурна та несимпатична! I пироги у вас глевкi?! І дiти вашi хулiгани! А чоловiк — п'яниця! Бабуся ваша завтра вмре! I взагалi не розумiю, чому вас i досi ще тролейбус не переїхав?!
Таких гостей не буває.
Гостi завжди чемнi та ввiчливi, але ми, бувши чемними та ввiчливими ленiнградськими гостями, говоритимемо про ленiнградок з почуттям найщирiшого захоплення, подиву i найглибшої пошани не тiльки через те, що ми гостi...
Один iз потомственних ленiнградцiв, прекрасний поет Олександр Прокоф'єв, правда, одразу нам заявив:
— Киньте, хлопцi, дурницi! Якi ви в чорта гостi?! Ви в себе вдома! Понятно?!
"Понятно" то воно "понятно", та пiсля такої заяви ще труднiше, бо, виходить, що писатимеш про свiй дiм, про себе, значить, а, як вiдомо, сама себе хвалить тiльки гречана каша.
Отже, для делiкатностi треба, щоб ми були ленiнградськими гостями.
Я заздалегiдь знаю, що, навiть, як я землю гризтиму, ви менi не повiрите, що ленiнградки нi в трамваях, нi в автобусах, нi в тролейбусах не штовхаються.
Я сам не вiрив... I досi те, думаючи про цi дивовижнi властивостi ленiнградських жiнок, сам собi говориш:
— Не може бути!
Нiчого не поробиш: факт!
В Ленiнградi ви входите в трамвай, чи в тролейбус, чи в автобус спокiйно, чинно, благородно, i коли вам треба пройти вперед, вам дадуть дорогу та ввiчливо ще й скажуть:
— Будь ласка!
Ленiнградки ремонтують своє рiдне мiсто.
На кожнiй улицi ви побачите — i не на одному будинковi, — там риштування, там колиски, а на риштуваннях i на колисках ходять, стоять i сидять ленiнградськi жiнки.
Вони загоюють рани свого красеня города, заподiянi нiмецьким звiром, вони чепурять свiй коханий Ленiнград.
Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розiрвано було фашистську блокаду героїчного мiста.
І знову ж таки не повiрите: штукатурщицi, каменщицi, ремонтуючи будинки i вулицi, не заляпують вас, коли ви повз них проходите.
Вас обов'язково, коли ви самi не помiтите, попередять, щоб ви обiйшли це мiсце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.
Не так, як деiнде:
— Проходьте, проходьте!
А в цей час вам на бриль цiла лопатка глини:
— Ляп!
Ленiнградки щодня миють свiй Ленiнград.
Ми гостювали в Ленiнградi чудесної ленiнградської весни, коли привiтно усмiхалось сонце, зеленiли дерева, ленiнградки ходили своїми широкими й просторими вулицями з букетами конвалiй, i перламутрилися ленiнградськi ночi...
I щодня ленiнградки мили свої вулицi.
I не обливали вас...
Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвiд, я, побачивши ленiнградку iз шлангом в руках, зразу вдарив швиденько на той бiк вулицi, незважаючи навiть на те, що не було напису: "Переходити тут!"
Дома, коли тебе обiллють замiсть тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити.
Перейшов i дивлюсь, що ж воно буде?
I що ж ви гадаєте: проходять ленiнградцi повз той страшний шланг, i нiхто не обтрушується, нiхто обличчя не витирає, i навiть нiхто не пiдстрибує, щоб лись на черевиках урятувати.
Тодi й я ризикнув. Знову перейшов вулицею i поволеньки, не поспiшаючи, попрямував прямо на шланг.
Iду, а сам собi думаю: "Ну, — думаю, — доведеться, мабуть, пiдскочити та: "Ух! Ух!" — вродi як колись у Псьол з водяного млина пiрнав".
Нiчого подiбного.
Пiдiйшов до шланга, ленiнградка пальцем припинила струм, сказала "будь ласка", i я собi пройшов сухий, як порох!
Я хочу попередити, що те, про що я говорив i далi говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив i говоритиму, як про непреложнi факти, самi по собi факти. Нiкого я не мав i не маю на думцi нi з ким порiвнювати...
Ленiнградки— красивi.
Це зовсiм не значить, що по iнших наших прекрасних мiстах i мiстечках, селах i селищах жiнки некрасивi.
Скрiзь нашi жiнки красивi! Скрiзь-скрiзь! Але, невважаючи на це, ленiнградки красивi!
Викрутився чи нi?
Вони красивi зовнiшньо: стрункi i голубоокi, привiтнi і чепурно одягненi...
Але ще красивiшi вони красою внутрiшньою. Красою жiнки-героїнi, що пережила страшнi, невимовне жахнi роки нечуваної блокади, пережила, перенесла i перемогла разом iз своїм батьком, братом, чоловiком, разом iз своїм бойовим другом — Червоної Армiї воїном.
Не може не свiтитися цей героїзм в її променистих очах, не може вистраждана нею перемога не пiдносити гордовито її нiжно-струнку фiгуру...
Не може ленiнградка бути некрасивою i зовнiшньо, i внутрiшньо.
I ленiнградка — красива.
Це — взагалi...
А оце — зосiбно.
Тролейбус...
Тролейбуси в Ленiнградi новенькi, чистенькi, лiтають ленiнградськими вулицями прудко.
Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловiки.
I все якось вони так у тролейбусi розташовуються, що заповнюють передню частину машини.
"В чiм рiч?" — думаю собi.
Додивився-таки.
Ну на який тролейбус не глянеш — водiй (шофер) обов'язково молода i до того гарна дiвчина.
Ну й зрозумiло, що пасажири переважно чоловiки i всi товпляться наперед.
Самому теж довелося у тролейбуснi пасажири пошитися.
Не можна витримать!
Та де ж витримати, коли спереду сидить водiй, як квiтка, кабiна уквiтчана конвалiями, черемхою, тюльпанами, — їдеш, як у казцi...
Ай дай ленiнградцi!
Ну, ясно, що при такiй органiзацiї тролейбусного руху мiсячний план перевозок пасажирiв виконується за пiвтора дня.
А що робиться, як зiрветься оте тролейбусне колiщатко, ролик отой з дроту?!
Ви б побачили!
Всi пасажири стрiмголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного.