У школі вчили те, що було безможпо далеке від усіх оцих хлопчиків і дівчаток, пібраппх БезкороваГшпм за довгим столом у колгоспній конторі. Школа вимагала знань, хоч піхто не гарантував, що саме ці знання колись знадобляться. А тут ішла мова про машину, яку кожен від самого народження впускав у свій світ так само, як корову, сонце, траву і хмари. З того відміною, що трактор належав до речей рукотворних, і тому виникала непереборна спокуса спробувати й своїх зусиль в цій таємничій справі. Гриша почав майструвати трактори мало не з колиски. Береш котушку від ниток, гумовий джгутик, два сірники, шматочок мила, кружальце сирої картоплини, накручуєш гумку, один сірник закріплюєш у прорізаиу борозенку па котушці, другий — в кружальці мила, під яким (для зволоження!) картопляне кружало,— і поїхали! З хлопцями робили всілякі двигуни. Що простіше, піж трактор. До вичищеного гарбуза приладнати віконний шпінгалет і поцокувати ним, а хлопці ще й прицокували язиками. Кожен цокає чим може. Так влаштовано світ.
З цих ранніх конструкторських захоплень ще не слід було робити передчасних висновків. Не кожен, хто майстрував трактор з котушки від ниток, конче мріяв стати механізатором, та й, слід відверто визнати, не кожен і зумів би ним стати, бо для цього людині потрібно мати техпічпий талант. А що такпй талант існує в природі, можпа було перекопатися па прикладі Безкоровай-ного.
Зібравши на механізаторський гурток дітей, він і пе вчив їх, а дивував. Bin мовби промовляв до кожпого зокрема: "Ось я, дивися на мене. Я сильний, як трактор, як комбайн, як усі сільгоспмашини, мені все підвладне, я всемогутиій на цій землі. А ти що? Дві руки, дві йоги і дві дірки в носі?" Bin зібрав дітей різного віку, без отого класного розподілу, що в школі. Екзаменів на його курсах пе було ніяких. Кому треба, той запам'ятає і вивчить, хто пе хоче, той і не потрібний механізаторам. Це була й не наука, а якась гра. Діти несвідомо з'єднували в уяві вже й не деталі трактора, а самого Безкоровайного, носія унікальних механізаторських знань, героя війни, оте "Дядьку Безкоровайнпй, мануфактуру дають!" — і з усього виходило, що Бозкоровайпип так само незамінимпй, як трактор, і взагалі механізатори якісь особливі люди, що перевищують навіть такого чоловіка, як дядько Зновобрать.
Найвищо довір'я в дітей Безкоровайнпй завоював тим, що пе приховував ніяких труднощів у своєму оволодіванні і своєрідному вмагапні з машинами. Що довше вони його слухали, то більше перекопувалися, що машини хоч і охоче слугують людині, але мають свої характери, норови, бувають хитрими, підступними, а то й просто злими. Життя Безкоровайного коло машин нагадувало щось середпе між одчайдушним сидіппям зухвалих дослідників па вершині діючого вулкана і великою грою нашого розвідника у фашистському тилу. Безкоровайнпй щоразу розповідав, коли, як і що "полетіло" в тракторі чи комбайні і як він викрутився, де дістав, чим замінив. Згодом колишні учні Безкоровайного довідаються про Штірліца, для якого пе існувало безвихідних ситуації! по віть у його єдиноборстві з цілою машиною гітлерівської держави, але куди там усім Штірліцам до механізатора Безкоровайного в його дотепній винахідливості по усуванню конструктивних хиб сільськогосподарських машин і недосконалості системи постачання запасними частинами до них!
Може, колись написано буде цілі епопеї про запчастини? Хоч і те сказати: чи треба? Як мед — то й ложкою?
Розповідь про механізаторський гурток була б неповною без згадки про одну подію. Вже сказано, що Безкоровайний зібрав до себе дітей без огляду на вік і вийшло так, що четвертокласники сиділи, як рівні, поряд з десятикласниками і знання (або незнання) зрівнювали всіх. Виявилася дивна річ: хоч вопи вчилися в тій самій школі, народилися всі й росли в Карповім Яру, але якось ніби й не знали одне одного, не помічали, пе цікавилися, роз'єднані віковими бар'єрами, непереборним і непробивним муром часу, бо ж відомо, що ієрархія часу — найвища з усього сущого і навіть невловимого. Тепер тут запапувало пізпаваппя й упізнавання, зближення й симпатії, здивування й ворожпсча. Гриша помітив за столом навпроти себе мале циганкувате дівча, попервах збув його неувагою, тоді, коли воно внерто всідалося щовечора навпроти нього, згадав, що то донька Щуся-лісника Котя, якою він досі пе міг цікавитися, бо вопа була на два класи молодша, а це в школі — ціла вічність. Тільки тут Гриша мав змогу придивитися до Коті, і щось в ній йому припало до смаку. Якась жвавість у чорних очах чи трохи розтулені губп — пояснити пе міг, бо вік мав ще не для пояснень. Умів відчувати і охочо піддаватися почуттям. Щоб якось виказати те, що народилося у нього в душі, Гриша погорнув до Коті якесь залізяччя, що лежало між ними. Котя попхала залізяччя назад.
— Ти чого? — пошепки спитав Гриша.
— А ти чого?
— Ну, я так.
— То й відчепися,— надулася Котя.
Чи вона щойпо винайшла це категоричне слово "відчепися", а чи знала вже його давно (хоч і пе могло вопо вважатися характерним для Щусів з їхнім байдужо-лагідппм духовним складом) — судптп про це незмога так само, як і про те, чп вразило воно Гришу і чи перейнявся він відчуттям загрози, якою війнуло від того похмурого слова? Ех, як то кажуть у Карповому Яру, коли б зпав, де впасти, то соломки б підстелив!
17
Тут починаються ускладнення. Автор пе має змоги тримати свого героя в світі дитинства, події наглять, життя іде, епоха вимагає, а герой тпм часом пе квапиться статп дорослим. Інші хлопці як? Мерщій намагаються говорити басом, у школі па перервах біжать у дощаний нужник і курять там, аж з усіх щілин рветься дим, так ніби ця дерев'яна споруда ось-ось злетить у космос. Пощипують три волосинки під носом, залицяються до дівчат (так само сонливих, як і вони). А Гриша ніяк не міг відірватися від світу дитячого, ганяв з малечею по шелюгах, грався в ховачка, забираючись у темпий Самусів сарай, лякаючи там— одудів, які від обурення прискали на інтервента смердючою рідиною, з цікавістю перебирав у таємничих сутінках якесь залізяччя, загадкові предмети, надбані й назбирані родом Самусів за цілі віки. Може, но хотілося йому виходити л дитинства тому, що ріс без батька, один у матері, знав ласку, але знав також, яке тяжке життя попереду. Є речі, які пояснити незмога. Як складається, так і складається. Не пошматувала б свипя Гріштпного підручника географії, то як знати: може, й не вийшло б з хлопця Тура Хейєрдала, але дійснпм членом Географічного товариства міг бп стати. Або: пе вів би Без-коровайпий тракторного гуртка, не звернув би уваги Гриша на Котю і... Але все ж вирішальна роль належала не гурткові й не Коті, а таїш рідному Гришиному батечкові-землеміру, або "геометру", як величався він сам і всілі родом Лсвепців.