— Офіцера? — вигукнув дід Утюжок.— Та хто це вам сказав? То ж був натуральний гіиірал! Ще іі з двома денщиками.
— І ви ото їх усіх?..
— Одного денщика, значить, з гініралом, а другий по березі бігав та тільки руками об поли бився!..
Здавалося б, куди вже вище генерала? Та ось чутка про Утюжків подвиг пробилася павіть до заспаного Петра Безтурботного, і той якось спитав діда крізь позіхи:
— А що, щитай, то правда, ніби ти генерала фашистського втопив?
Правду кажучи, Утюжок уже й сам побоювався розмірів своєї побрехеньки, але ж не перед Петром Безтурботним, який так нахабно в сорок першім забрав фондових кобил і фондову безтарну і пе дав Утюжкові здійснити безліч подвигів фронтових!
— Не гіпірала, а цілого фельдмаршала! — в нападі найвищого натхнення заявив дід Утюжок.
— Фельдмаршала? Та бре Ч..
— А ти ж думав! І з булавою!
— Та де ж віп тут узявся?
— Приїхав, значить, покататися на човні в Зеленому. Я його и покатав!
— А як же його прпкритіс? Охорона?
— Прикритіс втекло! Не втекло б — то й вопо булькнуло б! Ти ж знаєш, який глиб у Зелснолгу?
Історія ця зайвий раз підтверджує істшгу, що в Карповому Яру люди були незвичайні, хоч кого тут візьми. Авторові так і кортить про кожного розповісти щось "симнатичне", як каже Олександр Ковінька, але ж автор геть забув про скульптора Дсреберю.
*1 Бре — скорочена, злагідпена й олітературте на форма вульгаризму "брешеш", який знайдемо лише в словниках і ніколи не почуємо в живій мові наших сучасників.
— Товариші! — загукав скульптор.— Ми ухилилися від теми. Сьогодні ми повинні обговорити ідею, яку я хочу висунути. Про скульптурний символ вашого села. Символ Світлоярська.
Всі замовкли, і тут Дерсберя розповів їм про хлопчика з бичком. Треба віддати скульпторові належне: хоч і молодий, але око мав зірке й метке. Запам'ятав і точно передав словами людям, у якому картузику з поламаним козирком був Гриша, коли борюкався з бичком, і яка в нього була сорочечка (сіренька й розстебнута, може, й з повідриваними ґудзиками), і які штанці (піддир-кані вище кісточок, бо хлопці ростуть завжди швидше, піж матері встигають справляти їм нові штани), і якої масті був бичок (чорний, а підчерев'я і воло — білі і на погах ніби білі панчішки, як у копя маршала Ворошилова, коли той до війни приймав паради на Красній площі).
Після цього Дереберя вирішив ударити по колгоспниках ерудицією. Не міг утриматися від розповіді про прецеденти, тобто про вже існуючі подібні пам'ятники. Мовляв, є хлопчик з гусаком. Хлопчик, який виймає дерево з ноги. Є навіть хлопчик, який пісяє. А в них буде па колгоспній площі хлопчик з бичком. Прототипом послужить Гриша Левенець з його бичком. Це вже вирішено безповоротно. Вилити можна з бронзи, можна і з нержавіючої сталі. Метал краще передасть пластику живого тіла. Можпа і з мармуру, ало мармур для степової України не характерний. Сприйматиметься як щось чужорідне.
Голосно зробив "хе-хе!" Самусь, решта мовчала якийсь час, бо скульпторова ідея не те що приголомшила людей, а видалася трохи незвичною, щоб не сказати більше.
Все ж дядько Обеліск не міг довго витерпіти, і він не витерпів, спитав з не властивою для нього обережністю:
— А бичок — це ж як? Живий?
— Ну, справжній бичок. Так само, як і хлопець. Та ви можете подивитися. Гриша Левенець, встань, хай товариші...
— Сиди, Грпшо, сиди,— сказав Зновобрать,— ми й так знаємо. Тут пе те. Тут, кажсться-говориться, про символи. Чи бичок — символ нашого життя?
— Все може бути символом при відповідному оформленні,— пояснив скульптор.
— Бичка не водрузиіп,— сказав Обеліск. Скульптор не зрозумів і попросив повторити.
— Кажу: бичка водрузпти не можпа, бо він живий.— Обеліск аж зіпрів од такої недогадливості цього столичного вусатого та бородатого художника.
— Дозвольте! — вигукнув скульптор.— Але ж скульптура зображує здебільшого тільки живі предмети! Неживі — це вже антураж, це пе мистецтво.
— Ага,— присунувся до пього ближче Обеліск.— А що, по-вашому, тако обеліск? Живий чи неживий предмет? І що воно означай?
— Обеліск? Це специфічний зпак... Від древніх єгиптян. Це не скульптура і по мистецтво. Просто зпак, або символ...
— О-о! Чули? — повернувся до всіх Обеліск.— Правильно! І я кажу. Обеліск — це знак, або символ, а символ живіший за все живе! От ми знищимо старе життя як клас і на знак цього водру-зимо в новому селі обеліск. Треба, то змайструємо його самі. Отак, чоловіче! А вже як тобі кортить поставити живе, то водрузи грудь!
— Грудь? — отетерів скульптор.— Яку грудь? Про що ви, шановний?..
— А таку, як люди ставлять. Передову.
— Ви маєте па увазі погруддя, тобто бюст?
— По-твоєму бюст, а по-пашому грудь. Хоч ту ж Сашку, матір Гришка оцього, бери й водружай. Передова доярка.
— Це в мої задуми пе входило,— поважно мовив скульптор.— Я прибув до вас не для спорудження офіціального монумента, а для творчого розв'язання проблеми. І я пропоную вам цілком оригінальне рішення. Хлопчик як символ всемогутності життя, що народжується, і бичок — як ознака колгоспного добробуту і досягнень радянських учених по виведенню високопродуктивних порід.
Ніхто не зважав па Гришу, піхто пе питав про його згоду не то що стати прототипом дивної скульптури, а хоч предметом цієї дивної суперечки, тому всі здивувалися, коли віп протовпився до застеленого червоним сатином столу, за яким сиділи члени виконкому, і неголосно, але досить твердо і вичерпно промовив:
— Не моє діло, що там стоятиме, але ні з яким бичком, апі без бичка мепе там не буде. Бо хто я такий? Вже коли хочете поставити символ нашого села, то поставте трактор і дядька Безкоровай-ного па ньому.
— Тю! Та я не висиджу! — хмикнув Безкоровайпий.— Вже тоді хай Самусь. Він молодший.
— Все правильно! — вмить відгукнувся Самусь.— Можна й посидіти. Молодець, Грилю!
— Трактор — це банально,— скривився скульптор.— Окрім того, хто ж стане ліпити трактор? Вже коли треба, то ставлять справжній трактор на постамент — і без клопотів. Але таких СР-моробних пам'ятників уже повно. До того ж, зауважте, це просто пам'ятник техніки. Без людини. Людина сюди не вписується. Візьміть масу трактора і масу людини. Трактор задавлює. Людина надто мізерна. Вона загубиться в цій масі заліза.