! Старші карпоярівці, мовби перейнявши :" шкільних програм (їхній упертий дух консерватизму, майже не піддалися жнтташм Змінам.
¡ Це було просто незбагненним: зовні мовбп нічого схожого з [колишнім карпоярівським існуванням, а придивишся пильніше — їв людях усе те саме, так ніби щоденні земні справи з їхнього постій-j ною змінністю не зачіпають в лю;щпі її особистої сутності майже
|"ОВСІМ.
і Техніку вопи сприйняли як належпе. Оволоділи, підкорили, 'поставили собі на службу. Враження було, піби ця техніка в них — 'цілі тисячоліття, хоч насправді найскладнішим механізмом, який знали їхні діди, було точило. Тепер, завдяки насиченості життя технікою, світлоярівці менше витрачали енергії на зови іншій світ, бо там порядкували й трудилися за них машини іі механізми, і тоді І відбувалося накопичення і внверяісння людської індивідуальної сутності ще з більшою силою, ніж давніше, набуті звички і риси кожного мовби ще посилювалися і загострювалися.
Самусь ще з більшою силою бив по високих показниках, не озираючись і пе дивлячись собі під ноги. Обеліск став ще більшим прихильником обелісків. Дядько Зновобрать під напливом спеціалістів з вищою освітою хоч і визнавав, що в принципі, як кажеться-говориться, можуть бути люди розумніші за нього, але рішуче не бачив, кого ж можна обрати на його місце. Вустя-Чухалка чухалася ще дужче. її Петро ще довше спав на своему візку. Іван Безтурботний став ще безтурботнішим, що не перешкодило йому пере-1 братися до райцентру. Дід Утюжок ще наполегливіше домагався прасувати прапори перед кожним щонайменшим святом. Щусі стали мовби ще ледачішими, а Самусі — ще здобпчливішпми.
Виходило, що вся падія на таких, як Гриша і підростаюче покоління. Але й Грпша, зіткнувшись з незмінністю світлоярівськнх характерів, відчув розпачливе безсилля, яке ще поглибилося від перших невдач із старпм'комбайном. Та ще він мав необереягаість заявити про те, що зрівняється колись із Самусем, а тоді й перевершить його у всьому. Самусь такій заяві навіть зрадів, бо, мабуть, знудьгувався без суперників і супротивників. При зустрічі він, упритул розглядаючи Гришу своїми красивими нахабними очима, сказав:
— Все правильно. Я тебе засік!
Така заява не мала нічого спільного з великодушністю (Варфоломій Кпуроць доводить, що слово "великодушність" — це арісто-телівськнй термін, який ояшв завдяки Брунетто Латіні, Фомі Ак-вінському, а найбільше — Даптє, що застосував його до свого Фарінатп в десятій пісні "Пекла") наставника, яким мав би Самусь бути для Гриші. Але він ще посміювався нозавіччю:
— Хміль не росте вище тички, по якій пнеться вгору. Все правильно!
33
З Карпового Яру врізалося Гриші в пам'ять: після засідань виконкому знадвору коло сільрадівських дверей гори недокурків, але накидапнх пе безладно, а симетрично двома рівними купками обабіч входу, бо кидали так: "Ви, куме, туди кинули? Ну, а я сюди. Ви хочете па той бік? Ну, то я вже на цей..." Природна ґречність українців...
34 |
В усіх романах герої кудись їдуть. Очевидно, автори прагнуть; компенсувати власпу непорушність пересуванням героїв, окрім того, це помагає розставити тенета цікавості для довірливого читача і викрасти його душевну свободу. Тут усе навпаки. Автор дозволяє своїм героям тільки їзду на місці, зате сам метається сюди іі туди, то зпикає з Світлоярська па місяці й роки, то набридає там і взимку, і влітку. Але Грпші Лсвенцю він не набридав жодного разу, навпаки, тактовно ставав осторонь, даючи змогу хлопцеві закорінитися в житті, зміцнити свої позиції (хоч як зміцнювати пезавойоване?). Можна б сказати, що автор з'являвся в Світлоярську, мов топ Зевс або Посейдон щойно від ефіопів, до вони насолоджувалися димом від жертвоприношень.. Ставав і дивився. Як у одного парпеовця: "Я довго стояв і дивився, як вони працюють". Читай і смійся. Але свою позицію автор виправдовував небажанням набридати і, як сказано вище, дати змогу. Дати будь-яку змогу можна лише тоді, коли стоїш осторонь, збоку. А коли довго стоїш збоку, може розвинутися косоокість, з якої, в свою чергу, неминуче виникає така топко-невловима річ, як іронія, що
[навіть веселощам дурнів надає рис навмисної дотепності, а навмисність немислима без наявності розуму і належить до набутків суто нивілізаційних, а не є природним даром або ґанджем, як та ж таки 'косоокість, що майже силоміць штовхає людину шукати веселощів навіть там, де їх немає, тим самим порушуючи правдивість розповіді, хоч як подумати, то голу правду люблять творити лише ті, І в кому пі па крихту немає дотепності (ох, як же мало дотепності в лякливому стоянні збокуі).
Тут автор, треба щиро визнати, цілковито розгубився і, як у Нісіх безвихідних ситуаціях, звернувся до свого друга Варфоломія 'Кнурця. Доктор ерудичних наук довго читав останнє авторове речення, бгав лоба, кидав очима то вгору, то вниз, тоді спитав: "Ти можеш дати мені це речення до завтра?"
— Та хоч назовсім! — вигукнув автор.
— Ні, такого цінного подарунка я не можу прийняти,— поважно мовив Кнурець.— Тут я міг би застосувати відому католицьку форму, яку ти, до речі, використав у романі "Євпраксія": "Господи, я не достойний".
— Ну, коли не хочеш забрати собі це речення як сувенір, то бери хоч до завтра, — згодився автор, з Кпурцспих викручувань зрозумівши, що віп нанлів там якихось дурниць.
— Домовились! — потер руки Варфоломій.— Коли до тебе завтра прийти?
— Та коли хоч.
— О десятій — згода?
Точно о десятій ранку доктор ерудичних наук був у мене вдома, я сам заварив йому міцнющої кави, поставив перед ним горнятко з вершками, але Кнурець вершки відсунув зі словами: "Ти ж знаєш, я молочних продуктів не споживаю", смачно відсьорбнув з чашечки і, поплямкуючи рожевими губами, схилився над моїм злополучпим речениям.
— Маємо тут досить песнодіваио поєднання гіпотаксису з паратаксисом,— почав він, а що був ранок і автор не соромився деякої затурканості, то довелося перепитати Варфоломія, що таке "гіпотаксис" і "паратаксис".
— Не знаєш? — здивувався він.— Це значить: складнопідрядні й складносурядні речення. В п'ятому класі вчать. Ало давай повернемося до твого речення. Поглянь, що тут відбувається. До слова "косоокість" приєднується означальне підрядне речення ("з якої, в свою чергу..."), це речення розгортається в цілу синтаксичну конструкцію, в неї несподівано вклинюється нове головно речення ("а навмисність немислима без..."), воно потихеньку виплутується зі свого складного синтаксичного оточення і, нарешті, (після слів "даром або ґанджем") запановує цілком повий зміст, синтаксично незалежний ні від чого попереднього, і вже цей зміст одноосібно володарює, стверджуючи реальність сказаного, аж до того місця ("ох, як же мало..."), де знову йдеться про те, з чого починалося.