Про одяг для світлоярівців, як і взагалі для наших селян, якось забуто. Колись вони дбали про нього самі. Вовпа, кожухи, полот-
Ьо, шкіра, чоботи-витяжки. Але тепер усе це належить ДО прикмет обмеженості, провінціалізму, а по-українськи кажучи — до хуто-рянства. Уявити колгоспника в полотняних штанях, а колгоспницю в кожусі? Жах!
| Зате з транспортом — ніяких проблем. Тільки подумати: сто вап-'тажних автомобілів, у голови Зіньки Федорівни — нова "Волга", у агронома Лисички — "Москвич", у бригадира тракторної бригади Безкоровайпого — "Москвич" і мотоцикл з коляскою, у Са-куся — "Жигулі" й два мотоцикли (обидва — премія, і "Жигулі"— 'так само премія), у... Але перелічити всіх просто незмога. А тракторів? Та ще які! Навіть "Кіровець-700" є, і два Т-150 (обидва поламані, щоправда, але завод обіцяв гарантійно полагодити), а дрібніших — без ліку!
І Дядько Обеліск (справжнє його прізвище було Надутий Микола [Миколайович, але прозвано Обеліском для зручності), впіймавши | автора цісї розповіді за петельки (бо всі ґудзики він повідкручував Іуже до цього), довго перелічував транспортні й тяглові засоби сво-|го колгоспу і все доскіпувався: ! — Відчуваєте, як пове перемагає?
— Відчуваю.
| — Отож— бо! А чого не вистачає? І — Мабуть, ще мало техніки?
— Техніки? Чоловіче, побійтеся бога! Обеліска не вистачає!
— Обеліска?
І — На честь перемоги над відсталістю. Обеліск у вигляді кам'яНОГО вола і у вигляді мідного коня!
— Вола?
І — А що? Волів ми знищили як клас, і тепер треба водрузити !на честь цього обеліск. Бо воли — це відсталість і ганьба. Подумати І страшно, скільки віків ми були жертвами такої злочинно повільної [тяглової сили.
— А хіба кіпь — теж відсталість? — несміливо спробував захистити бодай коня автор.
— Кінь? Тільки те й зпаєш, що стоїш позад нього з паштар-маками та підбираєш балабухи, а воно валить, а воно валить! Суцільні відходи, а користі — одна кінська сила! А трактор або автомобіль — десятки й сотні кінських сил у кожному: що в нього не 18алий, усе тобі спалить, ніяких відходів, попрацює й стоїть — пі тобі їжі, ні тобі прибирання.
— Від коня добрива,— нагадав автор знов несміливо й тихо.
— Добрива. А хімізація плюс електрифікація? Чули?
! Кожне село повинно мати свого революціонера, який би нагадував людям, що революція триває вічно й ніколи не кінчається. [В Світлоярську цю почесну роль узяв добровільно на себе дядько І Обеліск і хоч виконував її з деякими, сказати б, перебільшеннями, І але чесно й послідовно. Він жив лозунгами, які вигадував сам, без 'будь-чиєї допомоги, і намагався примусити жити цими лозунгами також і всіх інших.
Не можна стверджувати, що свої заклики дядько Обеліск просто вигадував. Маючи зірке око, він помічав якісь настрої, тенденції, мерщій узагальнював їх, відповідно оформлював: "Знищимо корову в індивідуальному користуванні як клас і па честь цього водрузи-мо обеліск!" Або: "Викорчуємо й переоремо всі садові й плодоягідні насадження і дамо нашим любим споживачам додаткові тонни золотої пшениці!" І, ясна річ,— обеліск!
У своєму городі дядько Обеліск вів точний облік урожаїв. Писав:
"Долучено цибулі на 7,8 % більше, ніж минулого року, квасолі — па 1,3 %, огірок знищений як клас, бо — сама вода, користі від цього продукту соціалізмові ніякої, а БЄМЛІО виснажує".
Послідовно відстоюючи право па самостійність і оригінальність мислення, дядько Обеліск аж ніяк не був схильний визнавати це право за іншими. Так, довідавшись про думки автора цих писань щодо перейменовування населених пунктів, він обурився:
— То це ж як по-вашому: трудовий народ не має ніякого права на своїй землі?
— Я щось не чув про таке право — право перейменувань.
— По-вашому, як: я на землі чи земля на мені?
— Ну, звичайно ж, ви па землі.
— А коли я, то хто хазяїн? І чому маю терпіти глум і знущання з трудового пароду? От у нас в районі були колись двоє сіл. Одне Великі Поповичі, а друге — Малі Дячепки. Глум?
— Глум,— згодився автор.
— Зліквідувать як клас — не зліквідуєш, бо село, а перейменувать можна. У Великих Поповичах організувався радгосп "Передовик", село так і назвали: Передове. А в Малих Дяченках був колгосп "Вирішальний" — і село стало Вирішальне.
— Назва щось не дуже,— скривився автор.
— А ви не кривіться, чоловіче,— порадив Обеліск,— не кривіться. Нові назви, питаю вас?
— Та нові.
— То чого ж вам ще треба? Чи все лишати в такому етапі, як воно було при проклятому минулому? Он я чув, десь була назва: Нахалівка. Хотіли б ви народитися в Нахалівці?
— Ну...
— Пптаю — хотіли б? І щоб вас усе життя звали: отой з На-халівки.
— Загалом кажучи, не дуже хотілося б.
— Тож-бо!
Але ця розповідь все 'ЛІ таки пе про дядька Обеліска, навіть пе про Світлоярськ, хоч тут і довелося трохи поговорити про цей населений пункт. Чи сказано головне? Автор не дуже в цьому переконаний. Наприклад, він зовсім забув повідомити, що в Світлоярську ніколи не було (і не буде!) зоопарку і навіть пересувний звіринець теж ніколи за всю історію села сюди не замандрував (та, мабуть, і не замандрує!). А все ж — левине серце!
Де почалося тоді, коли обліковець тракторної бригади Іван І Іванович назвав свого сина Рекордистом. Чи то запанував такий дух часу, чи то пошесть пройшла по батьках, але Івап Іванович у Світлоярську виявився не самотній, бо через рік у землеміра Левенця народився син, і Левепець назвав його Річардом. Про Ле-венця багато говорити тут не доведеться. Коли Іван Іванович, навиваючи свого сина Рекордистом, надихався вищими цілями, то Левенець мав на увазі зовсім не те. Він сам був не схожий на будь-кого з світлоярівців, хотів цього й для свого сина, починаючи від його імені. Справді, Левенець не був схожий ні на кого. Самий фах — землемір — для села рідкість. А Левенець до того ж уперто називав себе "геометром". Дядьки спростили цей загадковий термін до зрозумілішого: "гонимстр". У Левенця був трофейний велосипед, трофейний годинник, трофейний френч коров'ячого кольору; узвичаєння життєве в землеміра теж було мовби трофейне, а може, то па нього наклав відбиток його фах: Левенець відзначався непосидючістю і великою охотою до зміни місць проживання і, відповідно, всього іншого. Казали, що в нього по всьому райопу є жінки, діти, він метався на своєму велосипеді між цими геометричними чи там триангуляційними точками і тільки п намагався встигати так, щоб ніде не зауважували його відсутності, а присутність щоб скрізь реєструвалася саме тоді, коли виникає потреба. Відомо, що можна обдурювати богів, володарів, цілі уря-I ди. Але ще нікому не вдалося обдурити жіноцтва. Навіть одну жіп-[ ку ніхто ще не зумів обдурити до кінця. Левепець не був винятком. • Його світлоярівська дружина Сашка викрила обман і негайно вигнала землеміра, заборонивши будь-коли показуватися па очі. Але [сталося це тоді, коли син уже ріс і вже одержав від непосидючого [батька дивне для наддніпрянського села ім'я Річард. Від Річарда до Грпшарда і до Гришка в українському селі, де перемелюються [на всемогутніх жорнах мови ще й по такі слова,— відстань майже І непомітна. Хлопчик ріс Гришком, таким він і піде в життя, але ж І завжди є уми злі, вони тримають у пам'яті всі початки, хтось там І не забув, що Гриша — все ж Річард за документом народження, І тому в школі хлопця й продражнили Левиним Серцем за аналогією з англійським королем Річардом Левине Серце, одним з прово-|дпрів якогось там хрестового походу ("Третього!—вигукнув тут І Варфоломій Кпурець.— Яка ганьба не знати школярських істин!") |ще з дванадцятого століття. Так дванадцяте століття примандрувало до Світлоярська і було прокляте Гришею назавжди разом із своїми хрестовими походами, з Річардом Левине Серце, з усіма королями, імператорами, папами, епископами й проповідниками. Якась там доля зненависті дісталася й "геометру" Левенцю, якого Гриша не пам'ятав, не бачив і не прагнув бачити, бо ненавидіти можна ; й заочно.