— Та м'якеньку, м'якеньку ганчірочку, щоб не подряпала! — напучував, незважаючи на її огризапня, Іван Іванович.
Нова хата, набита повісіпькпми меблями, стала з часом хіба ж такою розвагою для світлоярівської молоді. Хлопці, катаючи дівчат на мотоциклах, пригальмовували коло двору Івапа Івановича, гукали йому через височенний червоний паркая:
— Івапе Івановичу, повпну чули?
— Яку? — з'являвся він у хвіртці з мокрим віхтем у руці (завжди щось мив і чистив, коли не був па роботі).
— Мода на меблі змінилася.
— Що — дивани без спинок? Хай міняється. Л я люблю зі спинкою.
— Та пі, не тс.
— А що ж?
— Блискуча мебля вже не в моді.
— Не блискуча? А яка ж?
— Тьмава. І не фарбоваиа, як ото в сільраді у Зновобрать.
— Не фарбована? Та як же це?
— Отак. Беріть наждак і обдирайте.
— Обдирати новісіньку меблю! Ану ж гетьте від мого двору, розбишаки!
Садки були в кожного ще в Краповім Яру, в Світлоярську ж садівництво стало явищем престижним, своєрідною мірою суспільної значимості. Гектаринх садів, щоправда, туг не могло бути (ми пам'ятаємо, що всі присадибні ділянки дорівнювали двадцяти п'яти соткам), зате пе було меж винахідливості світлоярівців у доборі дерев, сортів, щеп, з'явилися виноградники, визрівали під світлоярівськпм сонцем персики, один хвалився чорноплідною горобиною, що має цілющі властивості, інший культивував обліпиху, в якої властивості вже й не просто цілющі, а чудодійні.
Іван Іванович Несвіжий роздобув персикових дерев рідкісних сортів, доглядав молодий садочок з такою дбайливістю й умінням, що вже за п'ять років мав па деревцях першу зав'язь; віп підійшов до цього врожаю суто по-науковому, переписав собі в конторську книгу, куди заносив видачу пального й мастила з колгоспного бензосховища, пильнував, щоб ніхто не зірвав жодного порсика, щоб пе поклювали кури, пе обтрусив вітер, завмираючи серцем, спостерігав, як жовтіють, зарум'янюються ніжні плоди, щоранку й щовечора обходив усі деревця, тицяючи пальцем, голосно шепотів: "Один, два, три... дванадцять... двадцять один... тридцять три..." Ганяв од персиків не тільки малечу й птаство небесне — пе підпускав і улюбленого (бо єдипий!) сина Рекордиста, який, на відміну від батька, любив споживати всі продукти у вигляді но просто свіжому, а в найсвіжішому. Ну, та Рекордист занадто заклопотаний був вишукуванням способів якнайдоцільнішого вбивання вільного часу, що валився на нього, як лава з діючого вулкана, тому він пе переймався дуже ні тим, що батько не пускає його до нової хатп з новими меблями, ні отими персиками, які, ясно ж, ніколи не зрівняються не те що зі свіжою півлітрякою, а навіть з нікчемним стограмовичем.
Іванові Івановичу, отже, не було ні серйозних ворогів, ні супротивників у справі оберігання персиків, едпие, чого він не врахував,— це законів природи. Бо закони природи діяли собі й далі невпинно й уперто, і під їхньою дією персики стали достигати і падати на землю. Івап Іванович дбайливо піднімав з землі кожен персик, перелічував решту на деревах, виводив дебет-кредит у своїй бухгалтерській книзі, а підібраний персик ніс у нову хату і клав на новий диваи, перед тим підстеливши клейонку. Персик, полеяїавши па клейонці, підгнивав знизу, тоді Іван Іванович перевертав його, коли плід обгнивав з усіх боків, тоді доводилося класти його у відерце, виносити в садок і закопувати під тими самими деревами, які спородили такий незвичайний плід. Ворушачи губами, Іван Іванович перелічував, скільки ще лишилося персиків па деревах, скільки лежить иа дивані, скільки закопано. Все це записувалося в кпиіу, бо головне! в житті свідомої людини — це облік, і ось так, перелічуючи, закопуючи, записуючи, і вправився Несвіжий з усім урожаєм своїх персиків, а коли хто пробував дивуватися, чому ж чоловік пе з'їв жодного плода, Івап Іванович казав:
— Так ми ж їх терпіти не можемо — пі я, пі Манька, ні Ре-кої дист!
Світлоярівці нарешті точно визначили ціпу Несвіжому: "Такий скупердяйпичатнме навіть у космосі!"
З Рекордистом спільпість у них була не в рекламованій відразі до персиків,— їх об'єднувало дідівське золото. Так-так, по золото скіфів, не золоті розсипп дута їхніх доблесних сучасників, а наіізвичаипісіиькс золото діда Самуся, отой Ячовтий метал, що про нього в підручниках політекономії пишуться цілі розділи, серед широких натур мас він назву "презренного", а в художній літературі "проклятого".
Для Самусів-Несвіжих в останніх двох поколіннях метал металів воістину мав стати проклятим. Почалося це тоді, коли дід Івана Івановича, прадід Рекордиста, рідний батько того Івана Самуся, завдяки якому паступпі покоління мали зватися Несвіжими, отож коли дід (прадід, батько в тій самій особі) лежав па смертнім одрі, готуючись до вічного плавання, а його рідний син Іван, не даючи батькові вспокоїтися навіть у цю найвідповідальнішу хвилину життя, бігав довкола батькової постелі, по-жіночому стукав кулак об кулак, суто по-чоловічому вискрегочував зубами й знай доскіпувався:
— Тату, скажіть, де золото закопали!
— Не скажу! — хрипів умираючий.
— Скажіть!
— Не скажу, сукппого сина стерво!
— Ну скажіть же, бо вмрете!
— Вмру, а тобі зась!
— Чи вам для сина жалко? Чортп вам кісточки всі порозносять но пеклу за те, що з сином отак!
— Бісової віри тп син, а по мій, коли рідному батькові вмерти спокійно пе даєш!
Несвіжпй-нерншй кинувся на батька, торсав його, стукав головою об дерев'яне бильце ліжка, тоді, вкрай знавіснівши, вхопив за горлянку. Старий хрипів, задихався, вже майже доходив, а не сказав нічого, тільки мотав головою, мовляв, і на тім світі не довідаєшся від мене про таємницю.
Було те золото чп його й не було зовсім? Старий Самусь добився, щоб йому парізалп "одруба", люди казали, що назбирав за довге життя пуд золота й тепер хоче загосподарювати на всю губу, але дід не встпг заволодіти "одрубом", захворів, став помирати, і тут син його сполошився: а що, коли люди не брешуть? До того ж зник у хазяйстві величезний, синьої емалі глек рукомнй з видовженою підкорпсто шийкою і широким розтрубом-злпвом на кінці; Іван допитувався матері, вона мовчала. Батько... Клятий старий умирав, і з ппм умирало золото. Несвіжий так запопадливо провадив дізнапия па рідному батькові, що той, здасться, й помер завдяки його старанням. Мати прокляла сина за це, відкинулася від нього зовеш, притулилася до внука Івана Івановича, жила з ним у Карповому Яру, за сином, який перед війною замерз у степу, навіть по заплакала, найбільшу втіху знайшла в правнукові Рекордисті, якого не спускала з рук, і тут уже Івану Івановичу блиснула надія, що його баба хоч правнукові розкриє таємницю волота, але баба взяла і вмерла мовчки й якимсь швидкісним методом, тобто раптово.