Гриша був народжений, щоб його рятували обставини. Щоправда, іноді вони виступали й проти нього, але це вже діалектика: любиш кататися — люби й сапочки возити. Або: любиш смородину — люби й оскомину.
Обставішп загнали хлопця на острів, щоб вислухати тут речі прикрі, гіркі й жорстокі, але обставини й визволили його з-під Котнної влади.
— Ко-о-отю-у-у! — долинуло через лози, через води і трави.— Ко-о-отю-у-у-у!
— Мене кличуть? — здивувалася дівчина.— Ач, припекло! Гриша майже зраділо стрибнув у човен.
— А спихати хто буде? — поцікавилася Котя.— Пусти мене на корму. Бо ти знов кудись запливеш. Спихай!
Воші помінялися місцями, Гриша штовхнув човен, м'яко зашурхотіла трава під днищем, Котя виравпо відпихалася веслом, тепер виходило, ніби вона пливе назустріч Гришиному обличчю, а Гриша не підпускай дівчини до себе, втікас від неї, відлітає. Хоч хто б же це втікав од такої дівчини!
На березі стояло троє. Щусь і його циганка по боках, Самусь — між ЦИМИ. Олеля заголосила назустріч човнові:
— Ой божечку, ой лишенько, та ти ж їздиш, та катаєшся, а нічого ж і не знаєш, Котюню-у-у!..
Гриша перелякано повернувся до берега, нічого не міг збагнути.
— Ой, нещасні ж ми,— лементувала циганка,— ой, сироти ж навіки, Котюню, бо вмерли ж дідусь наш та переставилися...
Човен ще не пристав до берега, але Котя пожбурила весло, стрибнула в воду, побігла до батька, важко брьохкаючись у водоростях.
— Тату, правда?
Щусь мовчки впіймав доньку в обійми, пригорнув. Циганка лементувала, неспроможна зупинитися, аж лісник вимушений був цитькнути па неї. Гриша витягнув човен, не зпав, як має повестися. Самусь, прямоспинний, вродливий, роздуваючи ніздрі, як Муслім Магомаєв, кинув майже вдоволено:
— Все правильно!
Тоді всі троє, Самусь четвертий, швидко пішли до лісництва, а Гриша, забутий і непотрібний, почвалав слідом. Бачив, як вирвався з лісництва Щусів "броньовик", як почесним ескортом помчав слідом за пим Самусів мотоцикл, як закрила їх висока хмара пилюги. Зітхаючи, виволік з кущів свій мотоцикл, вдарив по
[заводній ручці, стрибнув па сідло і увігнався просто в темну хма-[рюку пад дорогою, ковтаючи здійнятий Самусем пил і гіркі сльози розпуки.
Як ото співалося колись:
Ой під лісом та и ід Лебедином Курілася доріженька димом...
55
Старий Щусь занедужав після тої ночі, коли в городі щось витолочило кукурудзу. Діагнозу не зміг би встановити навіть міністр охорони здоров'я, бо причина хвороби перебувала поза межами світу матеріального. Щусь захворів не від горя, що загинула його праця, не від скупості й пе від злості. Такі почуття характерні були для Самусів, а не для Щусів — занедужати, а тоді й умерти від таких незначних душевппх переживань старий Щусь ніколи б не міг, вважаючи це негідним і просто принизливим для свого прізвища. Причина, сказано вже, лежала глибше.
Вдень після тої загадкової ночі старий пішов поглянути па понищепу кукурудзу, жалко йому було попівсчспих рослин, кожне поламане стебло, кожен розірваний листок і розшматований качай боліли в ньому й кричали, неначе власні рани на живому тілі, але й це він би пережив, бо за довгі роки по раз бачив і смерті тварин, і загибель рослин. Вразило, приголомшило, перелякало на смерть старого Щуся те, що в кукурудзі віп пе знайшов жодного сліду на землі. Табун диких свиней? Але жодна ратичка по вгрузла в м'яку, розпушену землю. Якийсь злий, недобрий чоловік? Не ступнуто й погою піде. Може, якісь небачені птахи ііало-тіли й покошлали кукурудзу? Але при такому колоінканні мала б же впасти з гіпх подай пір'їна?
Ніде нічого. Щусь півдня мало не повзав по кукурудзі — все марно. Слідів пе було. Ніяких і нічиїх. Старий перехрестився, поворушив губами, поглянув на сонце. Воно світило, як завжди, світило всім, але вже не йому. Це він знав точно. Був що живий, а живий думає про живе, тому переказав сипові-ліспикові, щоб приїхав на ніч постерегти кукурудзу від вепрів (а що стерегти, що?), добре пообідав і так само добре повечеряв (з снном-ліспи-ком ще й по чарці взяли), уночі спав, але й сонпий думав про своє. Як проминуло його життя? В полі та в своєму дворі. Поодинокі виходи в світ були короткочасні й випадкові і тільки що виразнішим робили його щастя, замкнене між хатою, городом, коровою, курочками, собакою на цепку, котом на теплій черепі. І все те оточувало тебе своїми слідами, низало їх, мов старовинні письмена в священних книгах: слід курки на глині за хатою, слід од глибоко вгрузлої коров'ячої ратиці, м'який відбиток ніжки малої дитини на теплій весняній землі. Хіба це не щастя? І хіба пе це життя? Так мпналп літа, поки настав цей страшний день, день без слідів.
Удосвіта старий Щусь не втерпів. Вчувшп, що дружина заворушилася, покликав:
— Стара!
— Чого тобі? — озвалася вона.
— Ото впламало кукурудзу знаєш що?
— Та дикі ж свині.
— Пе свині.
— А яка ж нечиста сила?
— По мого душу приходило. /
— Хто приходив? /
— Нечистий і прпходпв. Зашпортався в кукурудзі. Не проло-f мився до мене. Та однаково ж добереться. Смерть моя йде. Вже чую.
— Тю па тебе! Чи ти перепився звечора?
— Ти слухай, що я тобі кажу. В кукурудзі ні слідочка.
— Здурів на старість! Які там тобі сліди!
— А ніяких. Ні пташиних. Ні тобі голкою в землю но коль-, нуло.
— Дивився, чп що?
— І дивився, і шукав. Нічого.
— Дощ, мабуть, уночі пішов та й позмпвав там сліди.
— lie було дощу.
— Та чи ти зпаєш? А може, був? Або роса, як вода, стояла та й змила все. Спитай оп Василя, він тобі скаже, що й дощ був, і роса була.
— Хоч і була, може, а слід би я знайшов. На погрібнпку вдосвіта голубка сіла — так слід і відбився.
— То ж удосвіта, а то вночі. Не задурюй собі старої голови.
— Вмру я,— вперто повторив Щусь.— Ще тиждень поживу і вмру. Так і з пай.
Лісник посміявся з батькових балачок про сліди й про смерть, до того ж па Світлоярськ того ранку впав цивілізаційпий шок, у владу я копі потрапило на кілька дпів старе й мале, тоді сталася пригода з Недаповимн курми й чорним півпем, окрім того, в самому розпалі була велика гра з двома Котишшя женихами,— так і забулися слова старого Щуся, а його недуга сприйнялася, як звичайні хворощі, що вряди-годи навідуються до старих людей.