Я пробув у Турені до пізньої осені, коли дерева пооблітали, сірі хмари замостили небо, таке ясне й тепле у нас о цій порі року. Напередодні мого від'їзду пані де Морсоф повела мене до обіду на терасу.
— Любий Феліксе,— сказала вона по тому, як ми мовчки пройшлися кілька разів під голими деревами,— ви вступаєте в світ, і я хочу подумки товаришити вам. Той, хто багато страждав, багато прожив. Не думайте, що самотні душі нічого не відають про світ; вони уміють судити про нього. Якщо мені доведеться жити життям мого друга, я хочу бути певною його серця, його сумління; у вогні битви важко пам'ятати про всі правила змагання. Дозвольте ж мені дати вам кілька порад, які мати дала б своєму синові. В день вашого від'їзду, любий хлопче, я вручу вам предовгого листа: це мої міркування про людей, про світ, про те, як слід долати перешкоди в цьому величезному вирі корисливих інтересів. Але обіцяйте мені прочитати його лише в Парижі. Хай це прохання вас не дивує: жіноче серце має свої примхи, їх не так уже важко зрозуміти, але нам хочеться іноді, щоб нас розгадали. Не ходіть же за мною тими стежками, де жінка любить гуляти самотою.
— Гаразд,— озвавсь я, цілуючи її в руки.
— Ага, ось іще! — згадала вона.— Я хочу вимагати од вас присяги, обіцяйте загодя, що дасте її.
— Обіцяю,— сказав я, гадаючи, що йдеться про вірність.
— Не про мене мова,— зауважила вона з гіркою посмішкою.— Феліксе, ніколи не грайте в азартні ігри, я не роблю винятку ні для одної вітальні.
— Ніколи не сяду за гральний столик,— промовив я.
— Добре. Я знайшла для вас корисніше заняття, ніж гра. Ось побачите, там, де інші рано чи пізно програють, ви неодмінно виграватимете.
— А то ж яким чудом?
— Лист вам усе відкриє,— відказала вона весело, і завдяки цьому тонові її поради лунали не так урочисто, як лунають звичайно поради старших.
Графиня гомоніла зі мною десь із годину й довела мені всю глибину своєї прихильності: он як ретельно вивчала вона мою вдачу за останні три місяці! Вона проникла в найпотаємніші закамарки мого серця, осяявши їх світлом материнської любові; її голос лунав проникливо, переконливо, а сенс і тон її слів свідчив, як міцно ми пов'язані між собою.
— Якби знали ви,— сказала вона насамкінець,— з якою бентегою я подумки йтиму за вами, як радітиму, коли ви рушите прямою дорогою, скільки сліз проллю, коли ви спіткнетеся! Вірте, моя прихильність до вас виняткова: вона стихійна і воднораз виважена. Мені так хочеться бачити вас щасливим, могутнім, шанованим, адже ви будете для мене ніби втіленою мрією!
Я не міг стримати сліз. Анрієтта була і ніжна, і невблаганна; її почуття сміливо показувало себе, але воно було надто чисте, щоб дати бодай маленьку надію молодикові, котрий прагнув насолоди. У відповідь на мою жагу вона вщедряла мене своєю непорочною святою любов'ю, яка могла заспокоїти лише душу. Вона поривалася в такі висі, куди я не міг злетіти на вогненних крилах бажання, яке на тому пам'ятному балу помутило мій розум; щоб наблизитися до неї, чоловік мав би здобути білі крила серафима.
— Я при кожній нагоді,— озвався я,— думатиму: що сказала б на це моя Анрієтта?
— Гаразд, я буду для вас зіркою та олтарем,— промовила вона, натякаючи на дитячі марення і намагаючись здійснити їх, аби ошукати мій любовний пал.
— Ви будете моєю вірою і моїм світочем, ви будете для мене всім! — вигукнув я.
— Ні, я не можу бути для вас джерелом розкошів.
Вона зітхнула, і на її устах майнула усмішка, слід прихованого болю: так усміхається рабиня-бунтівниця.
Відтоді вона зробилася для мене не лише коханою, а й великою любов'ю; вона не лише полонила мене як жінка, яка скоряє нас своєю відданістю або жагою, ні, вона захопила моє серце цілком, і віднині кожне його биття неподільно належало їй; вона стала для мене тим, чим була Беатріче для поета-флорентинця і бездоганна Лаура для поета-венеційця43 — матір'ю високих дум, потаємним мотивом спасенних учинків; життєвою підпорою, світлом, що сяє в пітьмі, як біла лілея серед темного листя. Вона диктувала мені ті благородні рішення, які допомагають запобігти пожежі і врятувати від загину справу; вона передала мені завзяття Коліньї44, навчивши перемагати переможців, підніматися після поразки і долати найвитриваліших суперників.
Назавтра я поснідав у Фрапелі, попрощався з своїми господарями, такими поблажливими до егоїзму мого кохання, і подався до Клошгурда. Подружжя де Морсофів збиралося провести мене до Тура, звідки я вночі мав вирушити до Парижа. Дорогою графиня була лагідна й мовчазна; спершу вона поскаржилася на мігрень, потім, зашарівшись від цієї брехні, раптово спростувала свою скаргу, признавшись, що їй жаль зі мною розлучатися. Граф запросив мене приїздити до Клошгурда щоразу, як мене, за відсутності Шесселів, потягне до гожої долини Ендру. Розлучилися ми мужньо, без сліз. Але Жак раптом затремтів, як це трапляється іноді з хворобливими дітьми, і заплакав. Мадлена трималася твердо, як маленька жінка, і тільки стискала матерню руку.
— Горопашний хлопчик! — гукнула графиня, палко цілуючи сина.
Коли я опинився в Турі і пообідав самотою, на мене найшла якась чудна нестяма, притаманна лише молодості. Я найняв коня і за неповну годину прискакав з Тура до Пон-де-Рюана. Потім, соромлячись свого навіженства, я побіг пішки знайомим шляхом і, скрадаючись, мов злодій, підібрався до клошгурдської тераси. Графині там не було, я уявив, що вона занедужала; я мав з собою ключа від хвіртки, і я ввійшов до саду. Графиня саме вийшла надвір з дітьми, щоб натішитися тією тихою зажурою, якою дихає природа на заході сонця. Вона ступала повільно, вигляд у неї був скорботний.
— Мамо, Фелікс вернувся! — закричала Мадлена.
— Так, вернувся,— шепнув я на вухо графині.— Я подумав, навіщо мені сидіти в Турі, коли так легко можна ще раз побачити вас! І чому не сповнити цього бажання, адже через тиждень воно стане нездійсненне.
— Він не поїхав, матусю! — гукнув Жак, стрибаючи на радощах.
— Та цить же ти! — кинула Мадлена.— Ще генерала накликаєш!
— Ви нерозважливі,— тихо сказала графиня.— Ви збожеволіли!
О, цей мелодійний голос, і сльози в ньому! Яка віддяка за вчинок, що його слід би назвати розрахунком у коханні.