Втягнутий, як соломинка, до цього виру, я відчув дивну охоту стати герцогом Ангулемським, пролізти до цих княжат, які хизувалися перед приголомшеною публікою. Ця нерозумна примха провінціала пробудила в мені честолюбство, яке згодом ушляхетнилося, пройшовши крізь горнило випробувань. Кому не траплялося заздрити схилянню черні? Це дуже показне видовисько я побачив через кілька місяців, коли цілий Париж вітав Імператора, який повернувся з Ельби. Влада Наполеона над масами, це злиття почуттів і життя людського в одну-єдину душу, раптово показала мені, в чому моє покликання, і я поклав собі присвятити себе славі — ця жриця вчиняє серед французів у наші дні таку саму різанину, як колись друїдеса під час жертвоприносин галлів. Тут же, на балу, я несподівано зустрів жінку, яка заохочувала мої честолюбні мрії і допомогла здійснити їх, бо вона наблизила мене до короля й кинула в гущу подій. Надто несміливий, я боявся запросити на танці даму та й потерпав, як би не сплутати фігури. Ось чому я ходив чорний, як хмара, і не знав, куди подіти себе. Поки я задихався в тісноті, тупцяючи серед гостей, якийсь офіцер віддавив мені ноги, набряклі від спеки в тісних черевиках. Ця остання халепа отруїла остаточно мені все свято. Проте піти було годі; я примостився в кутку зали на покинутій канапці і завмер нерухомо, журно втупившись перед собою. Якась жінка, введена в оману моєю вутлою постаттю, прийняла мене за дитину, заснулу в чеканні на матір, і опустилася на сидіння біля мене, як пташка сідає в кубельце. Я одразу ж відчув її пахощі, і вони злилися в моїй уяві з усім, що є найпрекрасніше в східній поезії. Я глянув на свою сусідку і отерп, вона затьмарила для мене пишне свято і стала віднині в моїх очах уособленням свята життя. Якщо ви стежили за перипетіями моєї юності, ви легко зрозумієте, які почуття забуяли в моєму серці. Мене раптово зачарували її білі, немов виточені, плечі, до яких так кортіло припасти: ці трохи порожевілі плечі, здавалося, червоніли з сорому, що люди бачать їх оголеними, непорочні плечі, атласна шкіра яких матово блищала у світлі люстр, як єдваб. Ці плечі були поділені жолобком, уздовж якого нишком ковзав мій погляд, сміливіший, ніж рука. Я підвівся, тремтячи від хвилювання, щоб побачити корсаж тієї жінки, і був вражений її грудьми, сором'язливо окритими ясно-синім серпанком, крізь газ усе-таки прозирали дві півкулі досконалої форми, спочиваючи серед спіненого мережива. Найдрібніші риси її подоби брали на себе очі, викликаючи в мене безмірну жагу; я замилувався на полиск її кіс, гладенько зачесаних над оксамитною, як у дівчинки, шиєю, на білі смужки, прокреслені гребінцем, по яких моя уява поривалася, ніби по свіжих стежках лісових, і геть згубив тяму. Переконавшись, що ніхто не дивиться, я припав до її оголеної спини, як дитина, яка кидається на материні груди, і обцілував її плечі, пригортаючись до них чолом, щоками, головою. Незнайомка пронизливо скрикнула, але музика заглушила її крик; вона обернулася, побачила мене і сказала:
— Пане!..
Якби вона сказала: "Ви збожеволіли, капосний хлопчисько!" — я, може, убив би її. Але при слові "пане" палкі сльози ринули у мене з очей. Я заціпенів під її поглядом, сповненим святого гніву, побачивши її неземне личко з діадемою попелястого волосся, такого гармонійного з цими плечима, ніби створеними для поцілунків. Рум'янець ображеної сором'язливості заливав її личко, вираз якого одразу ж злагіднів, бо жінка розуміє і виправдує навіженство, якщо сама є його причина, і вгадує безмежну любов, приховану в сльозах каяття. Вона відійшла ходою цариці. Аж тоді я відчув усю сміховинність свого становища; нарешті я збагнув, що я одягнений, як мавпа на катеринці савойця. Мені стало соромно за себе. Я сидів ошелешений, смакуючи солодкість щойно вкраденого плоду, відчуваючи на губах теплоту її тіла, і проводжав поглядом цю богиню, яка спустилася з неба. Охоплений першим чуттєвим нападом великої лихоманки серцевої, я проблукав цілий вечір по залі, такій для мене вже порожній, але так і не знайшов своєї незнайомки. Додому я повернувся іншою людиною.
Нова душа, душа з райдужними крильцями, пробудилася в мені, розбивши свій кокон. Моя далека зірка спустилася з блакитних просторів, де я милувався нею, і прибрала подоби жінки, зберігши свою чистоту, свій блиск і свою свіжість. Я раптом покохав, нічого не відаючи про кохання. Яка це дивна річ — перше пробудження цього найдужчого в людині почуття. Я бачив у вітальні маркізи де Лістомер кілька гожих жінок, але жодна з них не справила на мене ні найменшого враження. Можливо, повинна була вибити година, статися сходження світил, незвичайний збіг обставин і зустрітися єдина жінка в світі, щоб викликати нездоланну жагу о тій життєвій порі, коли пристрасть може порвати за собою людину! Від самої думки, що моя обраниця живе в Турені, я з насолодою вдихав повітря, і мені здавалося, що таку блакить, як тут, навряд чи побачиш деінде. Якщо я й радів у душі, то зовні виглядав хворим, і мати стурбувалася за мене, трохи мордуючись докорами сумління. Мов ті звірі, які відчувають близькість хвороби, я зашивався в куточок саду, щоб марити про вкрадений поцілунок.
По тому пам'ятному балі минуло кілька днів. Мою позірну похмурість, мою млявість, мою байдужість до материних суворих поглядів і кпинів ненька приписала перехідному вікові. За найдійовіші ліки проти моєї апатії було визнано перебування в селі — вічний засіб від тих хвороб, які медицина лікувати безсила. Отож мати постановила послати мене на кілька днів до замку Фрапель над річкою Ендр, між Монбазоном та Азе-ле-Рідо; хазяїнові замку, її приятелеві, вона, мабуть, дала таємні вказівки. Того дня, коли я вирвався на волю, я так марив і химерив, що переплив неоглядний океан кохання з краю в край. Імені своєї незнайомки я не знав. Як про неї спитати? Де шукати? До того ж говорити про неї мені не було з ким. Моя сором'язливість лише посилювала невиразні побоювання, властиві юним серцям на початку кохання, і моє почуття зароджувалося серед тихої журби, що завжди йде у парі з безнадійною жагою. Я ладен був ходити, шукати, блукати полями й лісами. З дитинною звагою, далекою від усяких сумнівів, я збирався обійти пішки, як мандрований лицар, усі туренські замки й перед кожною мальовничою вежкою гукати: "Ось де вона живе!"