— Ану дай весло мені!
Вони ввійшли в гирло й пропливли трохи вгору. Гукер зачерпнув пригорщею води, скуштував і виплюнув. Проїхавши ще трохи проти течії, він спробував воду знов.
— Можна пити, — сказав він, і обидва заходилися поквапно черпати руками воду.
— Ет, чорт! — раптом вигукнув Еванс. — Так не нап’єшся! — І він, ризикуючи випасти з човна, перехилився через борт і почав пити просто з річки.
Нарешті вони вгамували спрагу, ввели човна в невеличку притоку й зібралися вилізти на берег серед густих кущів, що підступали до самої води.
— Доведеться пробиратися крізь зарості до морського берега. Там знайдемо ті кущі, а від них уже підемо просто туди, куди нам треба, — сказав Еванс.
— Краще давай допливемо туди човном, — запропонував Гукер.
Вони знов вивели човна на річку й заходилися гребти до моря, а тоді попід берегом — туди, де виднілися кущі. Тут вони зупинилися, витягли човна на берег і рушили до лісу. Йшли доти, доки лагуна й кущі виявилися перед ними на одній лінії. Еванс прихопив із човна тубільське однобоке кайло з полірованим камінцем на держаку. Гукер ніс весло.
— Тепер он туди, — сказав він. — Продиратимемося крізь кущі, поки вийдемо до річки. А там пошукаємо!
Вони почали продиратися крізь густі зарості тростини, гігантських папоротей і молодих дерев. Спершу йти було важко, але невдовзі все частіше стали траплятися високі дерева й галявини. Освітлені яскравим сонцем прогалини майже непомітно змінював прохолодний затінок. Нарешті вони опинилися серед величезних дерев, крони яких спліталися високо вгорі в зелене шатро. Зі стовбурів звисали тьмяно-білі квітки, від дерева до дерева тяглися повзучі рослини. Тіні згущалися. Під ногами дедалі частіше зустрічалися бурі плями моху та лишайників.
На спині в Еванса виступили сироти.
— Після спеки на березі тут аж холодно, — сказав він.
— Гадаю, ми йдемо правильно, — озвався Гукер.
Далеко попереду, там, де гаряче сонячне проміння протинало ліс, вони нарешті побачили серед щільного мороку прогалину. Тут був густий підлісок і росли яскраві квіти. Потім почувся плюскіт води.
— А то — річка. Вона вже, мабуть, недалеко, — кинув Гукер.
На березі річки стояли густі зарості. Серед коріння дерев зеленіли й тягли до неба свої величезні віялоподібні листки розкішні невідомі рослини. Повсюди розмаїття квітів, і якісь повзучі рослини з яскравим листям чіплялися за стовбури дерев. На поверхні широкого затону, що його скарбошукачі спершу не помітили, плавало лапате овальне листя й блідо-рожеві, ніби з воску, квітки, які скидалися на водяні лілії. За вигином річки вода шуміла на порогах і пінилась.
— То що? — мовив Еванс.
— Ми зайшли трохи вбік, — відповів Гукер. — Так воно й мало бути.
Він обернувсь і почав пильно вдивлятися в прохолодне густе затіння німотного пралісу.
— Походимо вгору-вниз понад річкою і знайдемо те, що нам треба.
— Ти ж казав... — почав був Еванс.
— Він казав, що там купа каміння, — додав Гукер.
Обидва пильно подивилися один на одного.
— Спершу пошукаймо трохи нижче за течією, — запропонував Еванс.
Вони повільно пішли берегом, зацікавлено озираючись на всі боки. Раптом Еванс зупинився.
— Чорт, що воно там таке? — промовив він.
Гукер подивився туди, куди показував Еванс.
— Щось синіє, — сказав він.
Вони саме вийшли на пагорок і побачили звідти якийсь синій предмет. Гукер майже відразу здогадався, що то таке.
Він хутко подався вперед і побачив людське тіло з зігнутою рукою; саме воно й привернуло їхню увагу. Рука міцно стискала кайло. Це був чоловік, китаєць. Він лежав ницьма на землі і, судячи з усього, був мертвий.
Гукер з Евансом підійшли ближче й мовчки розглядали лиховісний труп. Він лежав на галявині під деревами. Поблизу валялася китайська лопата, далі — розкидана купа каміння, а біля неї — свіжовикопана яма.
— Тут уже хтось побував, — хрипко промовив Гукер.
Зненацька Еванс заходився лаятись і тупати ногами.
Гукер зблід, але нічого не сказав. Він підступив до розпростертого тіла й побачив, що шия в мертвого червона й розпухла. Такі самі розпухлі були й руки та ноги.
— Тьху! — сплюнув Гукер, різко відвернувся й підійшов до ями. І раптом аж скрикнув від подиву. — Йолоп! Усе гаразд! — гукнув він до Еванса, що поволі ступав за ним. — Скарб на місці!
Він знов кинув погляд на мертвого китайця, а тоді на яму.
Еванс і собі підбіг до ями. На дні її лежали тьмяно-жовті бруски, що їх відкопав бідолашний китаєць. Еванс нахилився над ямою і, розгорнувши руками землю, поквапно дістав один із брусків. Цієї миті в руку йому вколола якась маленька колючка. Він висмикнув колючку пальцями й підняв золотий зливок.
— Таке важке тільки золото й свинець, — сказав він, радісно схвильований.
Гукер стояв і все ще дивився на труп. Щось тут йому було незрозуміло.
— Він забіг наперед потай від своїх товаришів, — нарешті промовив Гукер. — Прийшов сюди сам, а тут його вкусила отруйна змія. Цікаво, як він знайшов це місце?
Еванс стояв, тримаючи в руках зливок. І навіщо гаяти час через якогось мертвого китайця?!
— Доведеться перевезти все це частинами на материк і поки що знову там закопати, — сказав він. — Але як ми перетягаємо зливки до нашого човна?
Він скинув куртку, розстелив її на землі й кинув на неї кілька зливків. І ту ж мить завважив, як іще одна колючка уп’ялася йому в шкіру.
— Більше не донесемо, — сказав він і раптом роздратовано вигукнув: — На що ти там витріщився?!
Гукер звів на нього очі.
— Просто жах... У нього такий вигляд... — Він кивнув головою на трупа. — Він так схожий...
— Дурниці! — урвав його Еванс. — Всі китайці схожі один на одного.
Гукер подивився в обличчя свого товариша.
— Принаймні поки я його не поховаю, за скарб не візьмуся.
— Не мели дурниць, Гукере! — сказав Еванс. — Нехай собі лежить.
Гукер вагався. Він неквапно оглянув буру землю довкола.
— Страшно мені чогось, — проказав він.
— Хтозна тільки, — озвався Еванс, — що з цими зливками робити — знов закопати їх десь тут чи перевезти човном через протоку?
Гукер мовчав. Тривожно обмацував він очима стовбури гінких дерев і залите сонцем зелене віття високо над головою. Коли його погляд зупинився на китайцеві в синій одежі, він знову здригнувся.