Коли я вийшов до чаю, мати турботно спитала, чого я такий блідий, а я старався її заспокоїть, бо мені соромно було, що на мене зробила враження така дрібничка.
День вже почався давно. Вже сонце било у всі чотири вікна, самовар закипав вдруге, і крізь шибки було помітно, що серед болота встигли підсохнуть стежки. В пекарні, видимо, давно уже кипіла робота й святочним прискореним темпом сповняла весь дім. Серед столу в їдальні стояла макітра, повна жовтків, що блищали, як коров'ячі очі, розсипаний цукор хрустів під ногами, мокнув у спирті шафран, гостро лоскочучи ніздрі, і кидав на скатерть од сонця жовтогарячу пляму. Білий мішок з мукою важко розсівся коло буфета, закопиливши, наче губи, свої краї, і в шиоокому промінні сонця крутився борошняний тонкий пилок.
— Де ж Оля?
— Ах, вона, бідна, так закрутилась, що навіть тебе не бачить... Олечко, Олю!.. Йди привітайся з Петром...
Але Оля вже бігла й сама, сяюча вся, заклопотана, трохи бліда. По повних руках, голих по лікоть, стікали струмочки свіжої крові.
— Ах, мамо, скільки на поросяті сала! Не подавай, Петре, руки... бачиш, яка я!
Вона перегнулась, одкинувши руки, щоб дати мені ранішній поцілунок,— і перший раз її поцілунок не мав для мене смаку.
— Він тут сидить і не знає, що для нього готують! — гукала Оля, і сміялися очі у неї, голі пухнаті руки, ямки на щоках і свіжа кров на руках.
— Ходи, невдячний, і подивися!.. Я не хотів.
— Але ти мусиш!
Вона витерла руки, закрасивши ними білий фартух, і злегка штовхнула мене у спину.
— Дай же йому чаю напитись...— сердилась мати.
— Нічого, доп'є потому. І повела мене на кухню.
Ти будеш сміятися з мене, назвеш сентиментальним, чудним. Ну, що ж робити, смійся, але мені було зовсім не до сміху. Коли я тільки дихнув тим солодким теплом свіжого м'яса, перед очима встала у мене смерть бабки. Суха, як безперий горобчик, заплющила бабка скляні вже очі, а її тіло, напівприкрите, почало оддавати повітрю своє останнє тепло, яким я дихав. І той нудний запах назавше зв'язався у мене з образом смерті.
— Дивись! — гукала, сяючи, Оля,— яке порося!
Я вже і сам дивився. Справлене, чисте, як гола дитинка, що захлиснулась в купелі, воно підігнуло під себе зламані ніжки і міцно замкнуло зубами свої болі і жах. В куточку накритого повікою ока блищала ще свіжа сльоза, а вузька рана на грудях, куди ввійшов ніж, злегка курилась теплою кров'ю.
— А се для кого? — раділа Оля, повернувши мене до купи битої птиці, яка завалила весь стіл.
Щоб догодити Олі, я все оглядав.
Общипана курка безсило припала до столу мертвою головою на тонкій шиї, холодно поглядаючи вниз, на своє перерізане горло. Синява смерті пробивалась крізь жовту, в прищиках шкуру, яка, здавалось, мерзла без пір'я. Качки, уже без лапок, розгортали з натуги свої широкі стегна, як породілля, що раптом сконала під час пологів. Я слухав Олине щебетання, а моє око мимоволі стрічалось з мутним склом мертвих очей, таких вже холодних й далеких, що за кожним разом мене тягло углиб.
— З чим ти любиш ковбаси: з гірчицею чи з часником?
Оля любовно ворушила довгі кільця ще сирових ковбас з їх сизим блиском застиглого сала, повних, наче тільки що вийнятих з ситого живота, без огиди мачаючи руки у слизьку юшку, що стікала на дошку стола з мертвої птиці.
Моя мати, моя добра старенька мати байдужно вдивлялась у миску, переповнену кров'ю, що гусла зловісно у ній, наче містичне око неситої смерті.
Куховарка з таким гуком жбурляла на лаву чиїсь поламані ребра, що аж мене боліло.
Коли я врешті вирвався з кухні, я, певно, був дуже блідий, бо мій вигляд занепокоїв маму. Вона уважала, що мені треба вийти на свіже повітря. Справді, я потребував повітря.
На сонці почув себе краще. Довгим весняним ключем, як журавлі, пливли по небу хмари, недавно просохлий камінь білів на сонці, а дерева зароїлись бруньками, наче їх мухи обсіли.
Я йшов у місто.
Назустріч мені поспішали з базару жінки з обличчям, пронизаним сонцем, свіжі, як холодний ще подув весняного дня, і з їх кошиків, повних слизького м'яса, виглядали барвінок й первоцвіт. Чи їх теж хотіли закрасити у кров?
Веселі води, що перед годиною були ще снігом, бігли додолу по рівчаках, з камінця на камінчик. Тривожні, здичілі крики неслися з міста на мене. Зв'язані кури тріпотіли у кошиках, виривалися з них, падали на тротуари і били крилами об камінь з смертельним жахом.
Усі хапались швидше донести живність.
В мішках, закинутих на плече, танцювали останній свій танець налякані поросята, випираючи стінки своєї темниці, і наче конали з захриплим дитячим плачем розпуки. Гуси не могли зняти своїх дужих, тепер зв'язаних крил, зате вони сильно били повітря дзьобами на гнучкій шиї, наче швидше хотіли побачить жовтогарячим оком той ніж, що чекав їх з недобрим холодним блиском.
Проїздили вози, наладновані кабанами, які зі ситим спокоєм і з покірним стогнанням сподівалися смерті. Тупі рила сонно дивились на трупи своїх братів, уже осмалених, голих, безладно навалених кабанником на візок, колеса якого були закапані кров'ю.
Весняний вітер гнав по каміннях пір'я, ще, певно, тепле., загублене в боротьбі, а з кожної вулиці, з кожного двора здіймався жахливий крик смерті і густо плив по землі, як плили хмари по блакитному небу. І було так дико... Так дико було бачити свято убійства на безкровному святі творця — весни.
Не знаю, що мене гнало вперед, у місто, звідки ливсь все сильнішим потоком лемент. Я не пішов у поле з його спокоєм, і ліс не притяг мене своїми мріями про весну: мене тягло на базар.
Я ходив між ятками, наче на злість собі, повний того нового чуття огиди, що все в мені зростало. Дививсь на обідрані туші, повішені подовж стін, з застиглим салом, з синіми жилами, по яких ще недавно бігло життя, на купи кишок, мертвих голів і ніг по брудних лядах, де темно-цегляста печінка, свіжа й блискуча, сльозилась ропою на мережане жилками легке. Сокири з моторошним хрумтінням рубали кістки, роздробляючи мозок, а люди байдужно вештались серед застарілого запаху трупів і м'яли у руках серце, таке саме, як їхнє власне, не чутливі до холодного полиску мертвих очей, що таїли у собі сліди передсмертного жаху. Не повіриш, якими гидкими і навіть страшними здались мені люди, що морили себе постом, аби зготувати живіт свій для мертвяків, які, зарізавши чи заколовши живу істоту, могли тою самою рукою гладить головку своїй дитині і цілувати матір устами, масними од лою замордованих ними.