Твой.
Аплаксіна. СТОРІНКИ СПОГАДІВ
Моя перша зустріч з Михайлом Михайловичем сталася в 1902 році.
Якось у січні, в суботу, я зайшла до своєї приятельки, Зіни Солонини, батько якої був членом губернської земської управи. В яскраво освітленій кімнаті зібралося вже кілька чоловік гостей. Через деякий час після мого приходу у дверях з'явилася пара, що відразу притягла мою увагу.
Вона — з підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю), високого зросту, з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами. Він — стрункий, елегантно одягнений. Вражали матова блідість його обличч'я і темні очі, що дивились уважно і вдумливо. Це були Коцюбинські— Михайло Михайлович і дружина його Віра Іустинівна.
Коли мене знайомили з ними, Зінина тітка зауважила Коцюбинському:
— Це ваша майбутня співробітниця, Михайле Михайловичу!
Коцюбинський нічого не відказав на це, очевидно не звернуз на мене ніякої уваги. Він сів біля господаря дому і вони поринули в ділову розмову про збірники, друкарні тощо, не беручи участі в загальній, досить жвавій, розмові.
Сиділи Коцюбинські недовго. Я помітила, як Михайло Михайлович ззирнувся з Вірою Іустинівною, вони разом повставали і стали прощатися. На вмовляння хазяїв залишитися, Коцюбинський відповів, що йому лікарі заборонили пізно лягати; це енергійно ствердила і Віра Іустинівна.
А, між тим, ще не було й 10 годин.
Коли Коцюбинські пішли, ті, що залишилися, заговорили про них. Я запам'ятала характеристику, дану господарем дому подружжю Коцюбинських: "Михайло Михайлович — людина з "хитрецою", а ось Віра Іустинівна.—проста й відкрита душа".
Пригадуючи згодом не раз цю оцінку, я дивувалася з її поверховості.
Через кілька днів після цієї зустрічі я вперше пішла на роботу в статистичне бюро губерніального земства, де працював у цей час і Михайло Михайлович.
Скажу кілька слів про статбюро, поскільки багато років життя Михайла Михайловича і мого тісно були зв'язані з цією установою.
Службова обстанова у земстві, як відомо, значно відрізнялася від решти установ того часу. Традиції бюрократизму і чиновницький дух, що міцно в'ївся в уклад державних установ, у земстві менше відчувалася. Дихалося тут трохи вільніше.
Наприклад, у нас, в статбюро, деякі співробітники відзначали день 1 травня: у цей день ми не виходили на роботу. Організовували добровільне збирання пожертв для політичних засланців, або на якусь іншу громадську справу. Пам'ятаю, в 1908 році Михайло Михайлович організував збір для галицького письменника Із. Франка, який після затяжної хвороби, зазнав матеріальної скрути, Практикувалися у нас виробничі наради і навіть товариські суди.
Група співробітників, до якої належав Михайло Михайлович і я, організувала при бюро бібліотеку. Ми вскладку передплачували нові журнали: "Русское Богатство", "Современный Мир", "Былое", збірники "Знание", "Альманах". Вскладку купували і всі новини російської та іноземної літератури. Згодом у нас утворилася досить велика бібліотека, яка проіснувала майже до 1916 року. Іноді ми частину книжок пересилали в тюрму для політичних в'язнів.
Адміністрація міста тримала бюро під особливим наглядом: труси робилися у нас у самій установі досить часто; такий стан, мені здається, значною мірою визначався складом співробітників статбюро. У період, коли я поступила в бюро, серед співробітників було кілька осіб, які відбули політичне заслання. Були українці, які навіть на роботі гозорили тільки по-українському, що в ті часи було рідким явищем, а Михайло Михайлович на роботі завжди говорив тільки російською мовою.
Була в нас і група молоді, що лише недавно залишила шкільну лаву. У літній час ця група іноді поповнювалася студентами, що приїжджали на канікули і заробляли у нас на тимчасових роботах. Весь цей народ і вносив в одноманітне і монотонне життя дореволюційної установи невловимий, проте відчутний, струмінь протесту і скептицизму, який, природно, турбував місцеву владу.
Очевидно, зважаючи на всі ці причини, поліція і вважала за необхідне час від часу перевіряти зміст наших столів.
Труси бували часто і в нашому домі, особливо в 1907 і 1908 роках. У нас зберегалася іноді нелегальна література, друкарський шрифт. На ім'я сестри Зіни надходила з Женеви газета "Искра". Проте, труси минали благополучно.
Пригадую такий випадок: пристав, що робив у нас трус, звернув увагу на мій письмовий стіл, в якому знайшов багато листів. Відклавши пачку листів на столі, він сказав: "Це я візьму з собою". Це були листи Михайла Михайловича. Я не хотіла, щоб вони потрапили в поліційний участок і ламала голову, як би мені цьому перешкодити. ^^^^^
Однак, мені пощастило. Переходячи в другу кімнату для трусу, пристав залишив листи на столі. Я швидко схопила їх і заховала в стіл подалі, а на їх місце виклала іншу пачку листів. Повернувшись за листами, пристав з деяким сумнівом покрутив у руках відкладену пачку,, проте нічого не сказав і поніс їх з собою. За два-три тижні листи мені повернули.
У ті часи влаштуватися на службу, особливо жінці, було справою нелегкою. Моя мати після смерті батька-землеміра одержувала пенсії всього 8 карбованців на місяць. Природно, що мені, як старшій у сім'ї, по скінченні гімназії, довелося разом з матір'ю піклуватися про виховання молодших дітей, яких, крім мене, було ще шестеро. Перші два роки після гімназії я влаштувалася на урок у від'їзд до одного з чернігівських поміщиків, що давало мені змогу грошеву плату за роботу цілком пересилати матері.
Однак, необхідно було думати про щось більш стале і постійне. Коли мені пощастило поступити на службу в стат-бюро при земстві, я з радощів, як то кажуть, ніг під собою не відчувала. Я чула, що в бюро — непогана обстанова і є цікаві люди.
Прийшовши на роботу, я з жадібною увагою спостерігала нове для мене життя. Освоїлася я швидко. Проте, так само швидко і розчарувалася. Загалом це було, все таки, вузьке коло людей з монотонним і нудним життям, одноманітність якого значною мірою "оживлювалася" плітками.
У рік мого вступу робота в статбюро тільки но розгорталася. Завідувача бюро не було. Його обов'язки виконував один із членів губерніальної земської управи, але в бюро він ніколи не заглядав, папери на підпис носили йому в управу.