І далі, у відповідь на мій лист, в якому я висловлюю надію, що наступної зими ми зможемо бачитися у сприятли' віших умовах, через деякі передбачувані у мене зміни вдома, Михайло Михайлович гірко зауважує:
"Так мне и кажется, что все надежды на твое освобождение из плена домашнего—останутся только на" деждами, как это было уже неоднократно. Я изверился/'
I в другому листі знову:
"Жизнь научила меня осторожности и недоверию, этим двум врагам непосредственной радости".
У дні, коли він нездужав, думка про невпорядкованість нашого життя з особливою силою опановувала його:
"Уже два дня нет от тебя писем. Они как раз наиболее пригодились бы мне, так как уже второй день у меня скверное настроение. Рекомендую себе терпение, но остаюсь в скверном настроении."
І в тому ж листі, скаржачись на нудьгу, зауважує:
"Странно, я только что приехал, а уже мечтаю о возвращении. Я пропадаю буквально без тебя."
Пізніше, у відповідь на моє повідомлення про нездійсненність л:оїх планів на зиму, Михайло Михайлович пише:
"Я угадал. Перспектива блужданий зимою опять перед нами. Да, нечего сказать, мы с тобой поистине "лишенные крова"."
Тим часом я теж змучилась. У мене на нервовому грунті з'явилися гострі болі в грудях. Особливо мене хвилювало, що таке напружене і неспокійне життя не тільки позначається на літературній роботі Михайла Михайловича, а й, безумовно, руйнує його кволе здоров'я.
Я знову вирішила, що нам необхідно, раз не можна розв'язати цього вузла, розрубати його — тобто припинити наші зустрічі. Усе це я висловила в листі до Михайла Михайловича. Він відповів: "Разлука для меня (и для моей болезни, если хочешь) была бы тягостнее, чем такая жизнь, какую мы ведем. Думала ли ты об этом?".
# ... ?ж.
Здоров'я Коцюбинського вже було так підірвано, що ні двомісячна відпустка, ні перебування на Капрі відновити його не змогли. Піднесення й бадьорість, привезені з Капрі, помалу зменшувалися.
Михайло Михайлович знову став хворіти. Після яскравих вражень, після зустрічів з цікавими людьми його особливо стала пригнічувати буденна обстанова, остогидла служба в бюро. Коли я під час відпустки розпитувала його про новини, він завжди відповідав приблизно так:
"Новостей у нас никаких. Впрочем, быть может и есть, но ты знаешь, что я всегда узнаю последним, или даже совсем ничего не знаю. Живу я всегда в своем мире, если окружающий мало интересен."
Або: "Новостей местных не знаю".
-А, тим часом, Михайло Михайлович був чутливим до вражень зовнішнього життя, якщо воно його цікавило, доказом чого є його листи з Києва, Капрі, Волині, з закордону. Але коли навколишнє життя було вбоге, одноманітне, намагався не помічати його і заглиблювався у свій внутрішній світ.
Як людина вразлива й нервова, Коцюбинський був дуже чутливим до зміни оточення. Варто було йому виїхати з Чернігова, як він почував себе бадьоріше, краще. У лютому 1911 року він пише мені з Києва, куди він їздив у справах конкурсу на кращий проект пам'ятника Шевченкові:
"Как только попал я в новую обстановку, сейчас почувствовал себя гораздо лучше, несмотря на то, что жизнь веду не очень правильную и мало сплю".
Подорожі останніх двох років закордон дали Коцюбинському багатий матеріал для роботи. Нові враження і думки вимагали втілення їх у творчості. Тим часом, робота в статбюро, кропітка, стомлива, забирала у нього багато часу й сил. На літературну роботу часу залишалося мало, і Коцюбинського це дуже пригнічувало.
Незабаром після повернення з Капрі, він пише мені в Петербург:
"Грусть моя усугубляется еще и тем, что никак не могу взяться за работу. Кажется совсем был готов, сюжет обдуман, тема есть, а теперь все мне не нравится. Нужно брать что-нибудь другое. Вообще, неважно чувствую себя, хотя и здоров."
Як художник, Коцюбинський був дуже вимогливий до себе. Він завжди старанно опрацьовував свої твори. Питання про якість написаного завжди хвилювало його.
У листі з Капрі 1911 року він пише мені:
"Не помню, хвалился ли я тебе в прошлом письме, что уже закончил свой рассказ. Помнишь—"Пасха"? (вийшов під заголовком "Лист"). Отложил его в сторону, не хочу никуда сейчас посылать, пусть полежит, тогда исправлю, переделаю, а тем временем буду писать другой."
В 1910 році, теж з Капрі, він писав:
"Столько лет работать и не создать ничего порядочного, ничего, что удовлетворяло бы тебя, отвечало твоим художественным запросам и вкусам—ведь это же ужасно, ведь в этом целая драма. Если бы не какая-то неведомая сила, вечно толкающая тебя вперед, вечно приказывающая: пишиї—я бросил бы перо и искал бы применения сил на ином поприще."
І це дійсно була тяжка драма, безглузда жорстокість умов епохи, що примушувала людину з таким глибоким обдарованням, заради шматка хліба для своєї сім'ї, занапащати талант, сили і здоров'я на найнуднішій роботі в статбюро, яку з успіхом могла б виконувати будьяка рядова людина.
Михайло Михайлович прагнув всіма силами своєї багатої натури віддатися улюбленій роботі — творчості. Але він думає про це, як про недосяжну мрію.
В 1911 році Київське товариство допомоги українській літературі і науці ухвалило видавати Коцюбинському дві тисячі річного утримання. Я добре пам'ятаю день, коли Михайло Михайлович поділився зі мною незвичайною радістю.
Була весна 1911 року. Ми зустрілися на краю міста й пішли до свого улюбленого місця. Це був красивий куток старого занедбаного кладовища. Там ми ніколи нікого не зустрічали.
Величезні старі берези і липи з похилими гілками закривали з усіх боків невелику галявину, вкриту густою травою і польовими квітами. Місце було огорожене невисоким тином. З одного боку його оточувало кладовище з густими деревами, з другого боку розляглося засіяне поле. Вдалині відкривався краєвид на старовинний Троїцький манастир, розташований на горі.
Тут було затишно й тихо; тишу порушувало хіба невгамовне щебетання пташок. Самітна і забута могила серед галявини нагадувала, що й тут колись було кладовище. На плиті цієї могили було наше улюблене місце. Тут ми любили сидіти, ділячись враженням пережитого, вирішуючи хвилюючі питання. Іноді нам хотілося разом почитати, але книжка кожного разу, як ми брали її з собою, лишалася нерозкрита. Час минав так швидко, що ми не встигали навіть поговорити про найнеобхідніше.