Треба було залишати Карпати: бронхіт викликав ускладнення на серце. Коцюбинський змушений був виїхати. Він почував себе в цей час так погано, що вже у Львові хотів ля; ти в лікарню. Проте, все ж зібрав сили й поїхав далі. Ледве доїхавши до Чернігова, відразу ж зліг. Ця хвороба була фатальною для Михайла Михайловича, вона остаточно підірвала його і без того виснажений організм. Три тижні він лежав, не встаючи, а потім, хоч і намагався вставати, та не надовго. Незабаром знову зліг на місяць.
У ті рідкі тепер дні, кои Михайло Михайлович напівхворий виходив зустрітись зі мною, на нього страшно було дивитися, такий він був жахливо схудлий.
Було вирішено, що Коцюбинський поїде лікуватися до Києва, де й ляже в клініку. Тут, у київській клініці, Михайло Михайлович пролежав три місяці —з кінця жовтня 1912 року по кінець січня 1913 року.
Київські лікарі теж не могли допомогти Коцюбинському. Не зважаючи на виняткову увагу до Михайла Михайловича кращих київських спеціалістів-—професора Образцова та його помічників Стражеско і Рафіева, не зважаючи на добрий догляд і уважне ставлення до нього обслуговуючого персоналу, здоров'я Коцюбинського згасало...
Мене Михайло Михайлович умовив на час його лікування в Києві виїхати до Петербурга, бо саме в цей час я була в відпустці. У цьому виявилося його піклування й увага до мене.
Період хвороби Коцюбинського в Чернігові був важким часом і для нього й для мене: мине тільки не могли бачитися, а й листуватися нам рідко щастило. Отже, щоб трохи розважити мене, Михайло Михайлович і переконав поїхати з Чернігова: "Все равно, пока я болен, видаться мы не сможем. Ты поезжай в Петербург, а я за это время подлечусь в Киеве.*
У клініці Коцюбинський увесь час почував себе погано: безсоння, болісні сердечні припадки, різкі болі на грунті розладу сердечної діяльності. Але коли йому ставало трохи легше, він нудьгував по улюбленій роботі, яку йому забороняли і для якої він сам не мав сил.
"Чувствую тоску по работе,— писав він мені до Петербурга.—Так хочется сесть за стол и взять перо в руки". Але сил вже не було:
"Не могу работать, голова не свежа и фантазия потеряла крылья." Проте, вражлива, кипуча вдача Коцюбинського не виносила бездіяльності. Нишком, криючись від лікарів, він, як тільки йому ставало трохи легше, відшукував собі якесь заняття.
Пишучи мені 4 листопада про те, що повідомлення у газетах про поліпшення його здоров'я "довольно правдоподобны на этот раз", він досадує на лікарів, які тримають його в постелі, "запрещают волнения, движения — все, чем проявляется жизнь" і нарікає на неможливість покищо працювати:
"Работать еще не могу, но много читаю... Вокруг меня лежат новинки книжного рынка, и я предвкушаю много удовольствия от ознакомления с ними. Хочу воспользоваться также университетской библиотекой (він лежав в університетській клініці) и почитать по ботанике и зоопсихологии, т. к. в последнее время я совершенно отстал в этих любимых мною науках".
Але думки про улюблену роботу не залишають його: "Не подумай, однако, что я собираюсь лежать здесь всю зиму. Как только позволят мне встать с постели" укачу домой и за работу." Громадськість не забуває його. Щодня Коцюбинський одержує листи, на які намагається відповідати акуратно.
"Внешних впечатлений я еще не получаю,— виправдовується він,— а для того, чтобы жить запасами, черпать из себя, нет еще надлежащей свежести организма. Вот я и чувствую себя в этот неблагодарный период особенно бедным и всем моим корреспондентам отвечаю на письма краткими открытками, дающими мне возможность скрыть эту бедность впечатлений."
Але ця кореспонденція втомлює його:
"Казалось, ушел я ог моих корреспондентов, но благодаря газетам, сообщившим зачем-то даже мой адрес, ко мне пишут, кроме знакомых, и незнакомые досужие люди, а я должен всем отвечать. Правда, я пишу всего несколько слов благодарности за добрые пожелания,— но этих пожеланий довольно много, и моя корреспонденция утомляет меня."
У грудні він повідомляє мене:
"Я, как уверяют врачи, на пути к выздоровлению. Субъективно же не могу похвалиться хорошим самочувствием. Почему то не тверд на ногах, менее тверд, чем был неделю назад. Какая-то слабость по всем организме."
"Три дня как я понемногу занимаюсь: просмотрел перевод рассказа своего для журнала "Заветы* и продержал корректуру своей новой вещи "На острове". Устал отчаянно от этой такой легкой работы. Делал бесчисленное количество антрактов, но все же кончил".
Втомлюють його і відвідувачі і він скаржиться мені на це: "утомляют меня посетители, но с этим бороться трудно".
Вражає самовладання цієї людини. Він не занепадає духом, не скаржиться. Навпаки, він знаходить сили навіть жартувати. "Я еще удивляюсь, как я не сделался брюзгой, раздражительным, мрачным",— пише він мені в одному з грудневих листів 1912 року:
"Все таки, я в снисходительно благодушном настроении и часто подсмеиваюсь над всем своим злополучием. Ничего! Когда-нибудь будет и лучше! Пустяки!"
Така бадьорість дивувала навіть лікарів, які лікували його. Ця бадьорість — не легкодухість: Михайло Михайлович глибоко почував всю серйозність своєї хвороби. Але він любив життя і, навіть відрізаний від нього, намагається вловити радісний його пульс:
"Судьба так часто и жестоко колотила меня Б последнее время, что я вынужден для примирения с жизнью вспоминать и все доброе, когда-нибудь подаренное ею. А теперь я благодарен ей, когда она приносит мне письмо от тебя, луч солнца или цветок." Але надія на краще не залишає Коцюбинського в ці трагічні хвилини:
"Не думай, впрочем, что я кисну, унываю,— пише він мені,— мое легкомыслие, как ты называешь это, или философское отношение к жизни, как я смею думать,— избавляет меня от трагических мин. Все будет хорошо — вот мой девиз."
"Две только вещи тяжело перекосятся: разлука с тобой и невозможность писать".
Його спокій, органічна жадоба до життя, воля дужої людини змушували організм довго боротися за життя. Але надій ставало все менше. За моментами тимчасового покращання наставали різкі погіршення.
"Здоровье мое очень неровно,—пише він мені ЗО грудня 1912 року, — ряд подъемов и падений..."