І голосила Уляна жалісно над тілом Нестора, аж люди всі дивувалися, бо з примусу за нього ішла. І вертали люди із Вишневої гори сиротами, навіть ті, хто не знався з ним близько. І мовив отець Серапіон злостиво шкільному вчителеві, прийшовши на урок Закону Божого: "Слава Богу, книга єтого богохульника Нестора закінчилася". А учитель відповів на ту його злостиву мову: "Книги таких людей із кончиною їхньою не кінчаються, бо вони довго живуть у пам'яті людській, обростаючи легендами". І гнівний був отець Серапіон за ці слова на вчителя, аж поки й не поїхав учитель із Пакуля.
І був знак уночі, як поховали Нестора: зоря покотилася по небу і розсипалася над Пакулем, над Невклею, над полями і луками дощем вогняним, — і всі дивувалися.
Погодєй пішла Уляна в економію жито жать і дочку, ще цицькову, з собою взяла. Як годувала свій габелок під копицею, вийшов із Страхолісся на стерню вовк і дивився на Уляну з дитям скучними очима. Ворухнулася в душі Уляни жалість до вовка, кинула вовкові кусник сковородника, що дитяті жувала. Вовк глитнув того кусника і перекинувся на Мартина Волохача.
Страшкий йон такий був — худий і зарослий.
А добра в очах уже тади не було, ой не було, вовчі лупавки у яго осталися, і весь як притьопаний.
Гомоніли довго у Пакулі, що теперечки йон із Уляною Несторкою зійдеться, хоч яна й удовка, але маладьонка з неї ладна була, природиста.
І порога Уляниного йон не переступив, а посватався восени до Килини П'явчиної.
Дак за нею ж яке дарованя батько дав!
І пов’язала рушники Килина.
Одкупив П'явка для молодих землю у баронеси, під Круковою горою, і хату, як дзвін, поставив.
Під Круковою горою, на хуторі Несторовім.
І було все так, як у пам'яті людей відклалося.
Із Книги днів
Се свідчу я, Нестор Терпило, той, що гомонів із самим Богом на небі, як із людякою, і знову на землю повернувся віку добувать: Краю нашому і Пакулю в Краї літ без ліку. І думка моя така: ще не було ні землі, ні неба, тольки тьма, а Невкля була, і Пакуль був.
У кого голова на плечах єстяка, той урозуміє.
І запитав мене Бог, як прийшов я до яго на балачку: одкуль ти, Несторе? Я й гомоню: я з Краю, де річка Невкля, і болото Замглай, і луги Сиволозькі, а за лугами ліс, що Чорним зветься. Полагіднішав Бог з лиця: "Усі ви, люди, там, у Краї, онуки мої та правнуки. Бо жінки у вашім Краї здавна вельми красні. І від сотворіння світу літали сини мої з неба до жінок ваших і любили їх". Се я від Бога чував і тепер свідчу у Книзі днів. Ще баба моя розказувала, а бабі — бабина баба: було таке, літали сини Божі з неба до Краю і кохали молодиць та дівчат, поки прапрадіди наші не стали їх перепинять та пір'я з крил дерти. Траплялося, запопадуть де-небудь на перелазі, чи й під стогом, чи й на горищі сина Божого з маладухою, то так обскубуть, що заледве злітає йон із землі та вибирається на своє небо, а калі й Бог підсакою помагав. Дак стали далєй трохи пужаться і менше літать.
А ще бабина баба пам'ятала, що була в її баби та діда перина, пір'ям, наскубаним з крилець Божих синів, напхана, — у роду Терпил жінки споконвіку з лиця красні. Дак та перина, як одв'язували її од полу, вище найвищих дерев піднімалася, і прапрадід з прапрабабою мої на ній під храм у сусідні села та на ярмарок до Мрина літали. Дак прапрапрадід, а йон ще казакував, на тій перині і в Січ літав, припинав її до куреня, а сам із січовиками мед-пиво пив. Та тольки проміняв він ту перину якомусь зайдові на шкалик горілки, бо похмелитися не було чим.
Хто голову на плечах має, той урозуміє.
Ще таке з давніх гомонок. Як розгнівався Бог на перших людяк і потоп на землю послав — прибула вода прибутна, покрила вона гори Холодну, Тайницю, Жомирівку і Вишневу, що над Невклею, і все живе стерлося із землі, і тольки стоги сіна лугового плавали по воді, як хмари по небу, і люд наш пакульський на тих стогах рятувався, і все, що на суходолі, і все, що в небі літає, усе живе на тих стогах пережидало. А як навів Бог вітри на землю, і дощ з неба спинився, і стала вода спадати, завиднілися вершини гір Холодної, Тайниці та Жомирівки, ступили пакульці із стогів на землю, що висохла, і кожна звірина, і кожен плазун, і кожен птах з ними, і стали яни жить, як жили дотуль. А що було так, як розказую у Книзі днів, свідчу. Бо сам Бог мені гомонів, як балакав я з ним на небі, під хатою його на призьбі: "Люди з вашого Краю порятували живе на землі, бо вельми життя любили і віру мали в серцях, що минеться потоп, і літо й зима, день і ніч не припиняться буть. Дивився я з неба, се мені Бог гомонить, як відкрились джерела великої безодні, і розчинилися небесні розтвори, і покрилися водою всі гори високі, що під небом усім. А люди Краю вашого на стогах лугового сіна, як на хмарах, пливуть, із скотиною, звіриною, плазуном та птаством укупі, пливуть і веселі жарти правлять, наче й не зазирає смерть їм в очі. Вчув я той сміх і жарти люду вашого вчув, хоч вимерло всяке тіло, що рухалося по землі, і самі вони скоро мали буть повергнуті в безодню та смерть, а сміялись і жартували вони, ї подивувався я людові вашому, що уміє сміятись і жартувать крізь сльози, горе та біль, і подумав: се листя землі, і як осиплеться воно, нащо я в світі, з ким я останусь? І зачинив я джерела безодні та небесні розтвори, і сказав: живіть та роїться на землі, не буду більше проклинати землю за людину і людину на землі, бо нахил серця людського лихий — од віку його молодого, і ще визрівати серцю людському у віках, творячи разом зі мною світ земний". Се гомонів мені Бог на небі, під стріхою його хати, і я, Нестор Терпило, Семирозумом прозваний, свідчу, що так і було.
І ще свідчу я, що життям своїм набув і розумом урозумів. Є мова тварин, комах, птахів і кожної бадилини, але не кожному дано її розуміть. Є мова землі, і тільки той, хто робить на землі з любов'ю та шанобою, чує її. ї не можна землю бити, і дітей сього треба навчать, і не можна землю лихим словом згадувать, бо земля мати, а ми сини й дочки її, се свідчу я, Нестор, чиї діди й прадіди з роду оратаї. І є мова душі людської, і розуміть її іншому ще важче, аніж мову тварин, рослин, птахів і землі, але тільки тоді й станемо людьми, як урозуміємо.