Листя землі

Страница 294 из 357

Дрозд Владимир

Про батька їхнього, Оверка Дахновця, як він розбагатів, по-усякому розказують. Ніби ще із садиби панів Журавських йон поцибрив золотка, як палили їх у дев'ятсот шостому годі. А мені матка розказувала такеє. Служив Оверко у пана Чорногора стайничим, коней доглядав і запрягав для пана. Дак їхав одного дня Чорногор на цегельню свою і грошики у капшуку, щоб із людьми розплатитися, віз. А тади ще з робітниками золотими монетами розплачувалися. І якось що той капшук із грішми випав із кишені його, коли пан у бричку, Оверком запряжену, сідав. Приїхав йон на цегельню, до кишені, а капшучка з монетами золотими — нема. Повернувся пан до двору свого, запитує в Оверка: "Чи ти, чоловіче, не бачив тут капшучка із грошима?" Той одразу на коліна упав: "Не брав, паночку, не брав, землю їстиму, що не брав!" Хапає грудку землі і їсть. Побачив такеє пан і повірив. Так у Оверка теє золото і лишилося. Трохи врем'я спливло, уже Оверко у пана не служить, уже йон на коні, уже рундук на причалі купує у єврея Шльоми і два баркаси, уже йон вовсю торгує, хоч учора ще голодранець голодранцем був. Тольки ж що легко у жисті дається, теє все легко і йде од людяки. Не пішло на користь кодлові їхньому золото теє, що не пішло, то не пішло…

Дак якось йон так женився, Яків Дахновець, по-вуличному Коршак, що ніхто в Пакулі і чарки за ним не нюхнув. У Крутьках, у хаті сестри Дусьчиної, сяку-таку вечірку зробили, уся й свайба. Молодої ближча родня пила і їла, а од молодого — ані душеньки. Тольки інспектор міліції, по-нонішньому — дільничний, Панько Галан. Тож йон і не родак ніякий Якова, а з Коршаком знюхався, бо на двоє сіл наших був, і як приїздив у Пакуль, од Якова і не вилазив. Познєй сей Панько мою родну сестру за себе узяв, під Коршаковим двором на колодках і зазнайомилися, бо через вулицю од Коршаків гніздо наше тади було, і я сеє все знаю. Як одружився Галан із сестрою моєю, до Пакуля перебрався. А се вже розкулачували на повну силу, дак їм оддали хату Отанашки, а саму Отанашку, як підкуркульницю і непевний елемент, кудись далеко відправили. Коли ж німці зайшли, і Отанашка тут як тут, шустреє яно таке було, де не посій, а вродить. І вигнала вона сестру мою із хати своєї, сестра до мене перебралася, а Панько се вже на фронті був. А як червоні вернулися, і йон слідом прихилитався, контужений сильно, Отанашки уже в селі не було і близько, яна німцям у їдальні готувала і повіялася з ними світ за очі, ніхто досюль не знає, і де вона. А хату її дощенту снарядом рознесло, як німці, відступивши, із Дубров по селу пукали. Панько головував у війну і послі, і був йон такий, що аж вогонь з рота за колгосп, тади ото його встрелили крізь вікно конторське, на зібранні правлінському, але хати собі встиг вибудувати. Дак уже сестра моя Параска з дєтвою у тих хатах віку доживає. Отакий був сей Галан, зятьок мій, покійний давно, уже й зірка залізна на постаменті над могилою його геть зіржавіла та упала. І йон єдиний дружкував на весільній вечірці у Коршака. Але сеє так, мимохіть, приверзлося. Тольки почни за жисть нашу пакульську розказувать, то усе чіпляється за думку, як повітиця, і не оддереш. Бо клубок часу колишнього, відкочуючись у минуле, все тугішим стає, і ниток на ньому не меншає, і кінців у тих ниток багато, не знаєш, за який хапатися. Хто бачив, як навивають нитки на воротило верстата ткацького, щоб полотно потім ткать, той мене пойме. Я сказав би ще так: жисть наша — пасьмо лляне, куделя, з якої невидимі руки нитки доль наших тчуть. А чи так сеє, чи не так, хай люди учені, розумаки, нам, простакам, скажуть.

А я ж про Якова Дахновця повість свою почав, як йон парувався. Сеє розказували мені у Крутьках, як під храм я пішов. Заспівали на вечірці про наречену, як у нас звичайно песться:

Як я в батька жила,

Красовалася,

Із стаканчика умивалася,

Із слаканчика умивалася,

Полотенечком утиралася.

Полотенечком утиралася,

У дзеркальце виглядалася.

У дзеркальце виглядалася,

Із хлопцями цілувалася.

А як до свекра Іюшла —

Поминулося.

Із помийниці умивалася,

Онучкою утиралася.

А в засланку виглядалася,

А з кочергами цілувалася.

Дуська заплакала, а Яків і каже: "Сльози сії ні до чого, бо не до свекра і не до свекрухи беру Явдоху Гнатівну, а за єдиную господиню у домі. Схоронив я не так давно і батька, і матку, через те і не влаштовую весільної гулянки у себе, простіть і пробачте, добрі люди, дорогі родаки мої одтепер". Дак Дуська скоренько очі витерла, бо для годиться плакала вона. І сиділа за столом весільним уся в золоті, на руках, і на шиї, і де тольки того золота не було. Сеє люди бачили і не дивувалися, знали ж бо: батько їхній усе, що наторгував роками, перекупщиком збіжжя бувши, між двох дочок своїх розділив, а сам у прийми до мринської молодиці приліпився. Через те ж і Коршак, відаючи про сеє все, оком на Дуську накинув. А привіз із молодою лише скриню та пуховиків трохи, усе ж придане узяв за Дуською золотом. Уранні дивимося — уже Яків гнойок у сани накидає і на город вивозить. І Дуська його по двору метляється, господарює. Я і гукнув через вулицю:

— Дак кого ж бо ти за жонку собі узяв, Якове?

А йон на вила зіперся і так скрушно хитає головою:

— Сиротиночку, сусіде, таку ж, як і сам, сиротиночку, голу та босу. У чому була, у тому і узяв. Нам із нею багатства не треба, аби було чим око запорушить…

Як возив мій батько, Оверко Дахновець, баркасами хлібець до Мрина, а то й у самий город Київ, і мене, малого ще, частюка брав із собою. Щоб привчався торгувать, бо йон ще думав тоді, що житія і далєй такеє ж буде. І баришництво своє мені у спадок йон передасть. Дак наглядівся я по містах, баришуючи з батьком, усіляких баринь досхочу, в капелюшках красивенних, із вічкастими, як у бредні, занавісочками на лицях, у таких же нитяних, посеред літа, рукавичках, у строгих, наче колони панського дому, костюмах, од шийки в білому мереживі, наче піна сиродою в дійниці, до лакованих черевичок, таких строгих, що й окові нема за що зачепитися. Ще й нарум'янених, підмальованих, напахчених, губки — червоним бантиком, нігті на пальцях — і ті наче червоні пелюсточки собачої рожі. Здавалися яни мені, селюкові, не жінками і дєвками земними, а янголами небесними, безтілесними, яких у церковних притворах малюють. І все кортіло мені про щось запитати у батька, але — не наважувався. І вже познєй, уже мій братеник Миколай у міліції мринській служив, уже й батька нашого на світі не було, випили ми з Миколаєм по чарці, я його і запитую: "Скажи мені, брате, ти ж бо за сії переворотні годочки немало панянок городських переколошкав, та й женився ти на баришні городській. А чи у них усе так само, як у баб сільських, пакульських, простих?.." А братеник мій як розсміється: "Чому ти про таке запитуєш?" — "Запитую, бо як плавав я з батьком нашим аж до Мрина та Києва, надивився на них, розпиндючених, нафарбованих, манірних, у брижжях та кружевах, і здавалися яни мені не од світу сього нашого, земного". — "То усе — сухозлотиця, мана, личина, що зверху, — упевнено, зі знанням справи проказав Миколай. — А під тим усім — повний порядок, те, що природа кожній бабі дає сповна, чи вона у місті проживає, чи у селі глухому, як Пакуль ваш, і все так само, як у вас тут де-небудь на сіні чи на леваді, льонами й коноплями вистеленій. Тольки у ваших баб трохи більше сорому та стриму, а городські таке виробляють із нами, мужиками, що бува і сам червонієш, бо до стиду такого не привчений…"