Коли Лідія почула, що її друг говорить про смерть, вона впала навколішки перед його ліжком, повисла на його руці і гірко заплакала. Увійшов лікар, Ярно дав Вільгельмові папери і примусив Лідію вийти.
— Скажіть, на бога, — скрикнув Вільгельм, коли вони залишились самі в залі, — що таке з графом? І що це за граф, що йде до братської громади?
— Ви його дуже добре знаєте, — мовив Ярно. — Ви той привид, що жене його в обійми благочестя, ви той злочинець, хто допровадив його милу дружину до такого стану, що вона ладна піти за своїм чоловіком.
— І вона Лотарієва сестра? — скрикнув Вільгельм.
— Атож.
— І Лотаріо знає? ..
— Все.
— О, зникнути б звідсіль! — скрикнув Вільгельм. — Як я перед ним з'явлюся? Що він скаже?
— Що ніхто не повинен піднімати каменя на другого, ніхто не повинен компонувати довгих промов, щоб ганьбити людей, а як і склав, то нехай говорить їх перед свічадом.
— То ви й це знаєте?
— Як і багато іншого,— мовив Ярно усміхаючись.— Але цього разу я так легко не відпущу вас, як минулого, та й боятися вам тепер нічого; я вже не вербую. Я більше не солдат, та коли й був солдатом, то ви надаремне мали па мене такі підозри. Після смерті мого князя, мого єдиного друга і доброчинця, я відійшов од світу і від усіх світських справ. Я залюбки сприяв усьому, що було розумне, не мовчав, коли бачив щось погане, а люди тільки й говорили, що про мою неспокійну голову та злий язик. Людський натовп нічого так не боїться, як розуму, замість того щоб більше боятися глупоти, але люди не розуміють, що страшніше; розум недогідний, тому його треба берегтися, а глупота лише шкідлива, її можна терпіти. Але, про мене, я що поживу, і про мої плани ви ще почуєте. Ви можете взяти в них участь, як захочете. Але скажіть мені, як вам жилося? Я бачу, я почуваю, що ви також змінились. Як стоїть справа з вашою давньою фантазією — створити щось прекрасне і добре в компанії циган?
— Я досить покараний! — покликнув Вільгельм. — Не нагадуйте мені, звідкіль я прийшов і куди йду. Багато говорять про театр, але хто сам не був на сцені, той не має жодної уяви про неї. Як ті люди не знають самих себе, як ігеобмірковано роблять своє діло, які безмежні їхні претензії — про це ніхто не зпає. Кожен не тільки хоче бути перішш, але й єдиним, кожен залюбки здихався б решти, а не бачить, що він і вкупі із ними майже нічого не може доконати; кожен думає, що він чудо-орпгінал, а сам не годен вилізти з шаблону. І на додачу повсякчасна гонитва за новизною. А як люблять вони шкодити один одному! І тільки найдріб'язковіший егоїзм, найобмеженіша своєкорисливість з'єднують їх. Про взаємні стосунки й мови нема. Вічне недовір'я таємно живиться підступами та обмовами. Хто не живе розпусно, той живе по-дурному. Кожен претендує на виключну пошану, кожен страшенно чутливий до найменшої догани. Все-бо він сам найкраще знає. Але чому ж тоді він завжди робив навпаки? Вічно в злиднях і вічно без довіри, вони, здається, нічого так не бояться, як розуму і доброго смаку, і нічого так міцно не тримаються, як величного права особистої сваволі.
Вільгельм передихнув, щоб далі вести свою літанію, як раптом Ярно перебив його, несамовито зареготавши.
— Бідолашні актори! — скрикнув він і кинувся в крісло, сміючись.— Бідолашні, славні актори! А чи знаєте ви, мій друже,— повів він далі, трохи заспокоївшись,— що ви не театр, а весь світ змалювали, і що я можу вам знайти у всіх станах чимало подібних осіб і вчинків, які ви змалювали таким жорстким пензлем. Пробачте мені, я ще не можу втриматися від сміху з того, що, на вашу думку, всі ці прекрасні якості притаманні тільки акторам на сцені.
Вільгельм угамував себе, бо нестримний і невчасний Ярнів регіт неприємно вразив його.
— Ви не можете цілком потаїти, — сказав він, — вашого людиноненависництва, коли запевняєте, що ці вади властиві загалу.
— А ви показуєте своє незнання світу, коли ці явища приписуєте тільки театру. Далебі, я можу пробачити акторам кожну ваду, що випливає з самообману та бажання подобатись, бо коли актор собі й іншим не здається чимось особливим, то він і справді ніщо. Він покликаний до того, щоб удавати з себе щось, і мусить високо цінувати хвилинний успіх, бо іншої нагороди не отримує. Він мусить прагнути до блиску, бо задля цього лише й виступає.
— Дозвольте й мені, — перебив його Вільгельм, — зі свого боку хоч посміхнутися. Я ніколи не повірив би, ігі> ви можете бути такий справедливий, такий поблажливий.
— Ні, їй же богу! Це моє серйозне переконання. Акторам я пробачаю всі людські вади, і жодної акторської вади не пробачу людині. Не настроюйте мене з цього приводу на голосіння, вони звучатимуть жалібніше, ніж ваші.
З кабінету вийшов хірург і на запитання, як почуває себе хворий, весело й привітно відповів:
— Дуже добре, незабаром сподіваюсь бачити його зовсім здоровим.
Сказавши це, він поквапився вийти з зали, не чекаючи, поки Вільгельм, що розкрив був уже й рота, почне ще наполегливіше розпитувати його про торбину. Бажання дещо прознати про свою амазонку спонукали його звернутися до Ярно. Він сповірився йому і просив допомогти.
— Ви так багато знаєте, — мовив він, — то невже не зможете довідатися про це?
Ярно замислився на хвильку, потім сказав до свого юного друга.
— Не турбуйтесь, і більше ні слова про це. Ми натрапимо на слід вашої красуні. Тепер мене турбує лише стан Лотаріо: тут справа серйозна, про це свідчить хірургова привітність і добрі запевнення. Я б дуже хотів відпровадити кудись Лідію, бо вона тут зовсім не потрібна, але як це зробити — сам не знаю. Я сподіваюся, що сьогодні ввечері приїде наш старий медик, тоді ми порадимося, що далі робити.
Розділ четвертий
Прибув медик, добрий, старий, маленький лікар, якого ми вже знаємо, бо то він приніс отой цікавий манускрипт. Насамперед він навідався до хворого і, здається, аж ніяк не залишився задоволений з його стану. Потім він мав з Ярно довгу розмову, але ввечері, прийшовши до столу, вони сиділи, як ніде нічого.
Вільгельм якнайщиріше привітався з ним і запитав про свого арфіста.
— Ми сподіваємось цілком вилікувати бідолаху,— мовив лікар.