— Скажіть, будь ласка,— запитав Вільгельм,— де ви набули такої широкої вченості? Я здивовано слухаю, як ви в розмові засвоїли чудернацьку манеру раз у раз посилатися на старовинні історії і байки.
— Я став ученим і велико одуковаппм,— відповів Фрідріх,— у дуже веселий спосіб. Філіна зараз зі мною, ми найняли в маєткові одного посесора старий замок, де вельми весело живемо, наче справжні домовики. Там знайшли ми хоч і невелику, але добірну бібліотеку, а в ній біблію іп folio !, Готфрідову "Хроніку", два томи "Theatrum Europaeum", "Асегга philologica", твори Гріфіуса і ще декілька не таких корисних книжок. Переказившись як слід, ми почали нудитись, і нам забажалось почитати, але й незчулися, як занудьгували ще дужче. Нарешті Філіні спала на думку блискуча ідея — розкласти всі книги на великому столі. Ми сіли одне навпроти одного і стали читати уривками навперемінку то з одної книги, то з другої. От було весело! Нам здавалося, ніби ми справді попали в добре товариство, де вважають за непристойне говорити довго на одну якусь тему або доводити її до кінця. Ми, здавалося, були в галасливій компанії, де один одному не дає й слова мовити. До цих розваг ми регулярно вдавалися кожного дня і поволеньки стали такими вченими, що аж самі собі тепер дивуємось. Для нас нема вже нічого нового під сонцем, до всього ми можемо знайти приклад з наших знань. Цей спосіб свого навчання ми уроз-маїчуємо на різні лади. Іноді ми читаємо, поглядаючи на старий пісковий годинник, в якому пісок пересипається за кілька хвилин. Філіна швидко його перевертає і починає читати з якоїсь книги, поки пісок знову не пересиплеться в спідню склянку, тЬді другий читає своє, і так
1 Великого формату (лат.).
мп студіювали, наче справжні студенти, тільки лекції були в нас коротші, а наука вельми розмаїта.
— Коли збіжиться така весела пара,— сказав Вільгельм,— то можна собі уявити, як вони дуріють, але важко збагнути, як така легковажна парочка може бути довго вкупі.
— Це,— скрикнув Фрідріх,—і щастя і нещастя: Філіна нікуди не може з'явитися, вона тепер при надії. Нічого в світі нема потворнішого й смішнішого, як Філіна зараз. Перед самим моїм від'їздом випадково підійшла вона до дзеркала. "Тьху, хай йому біс! — вигукнула вона і одвернула обличчя.— Справжнісінька пані Меліна! Яка гидота! Чи є що паскудніше від цього!"
—— Мушу визнати,— мовив усміхаючись Вільгельм,— що, мабуть, таки й справді було б комічно побачити вас укупочці як батька й матір.
— Бо це й дійсно-таки безглуздий жарт,— сказав Фрідріх,— що мене врешті ще й за батька вважатимуть. Вона так твердить, та й час те саме показує. Спочатку мене трохи бентежив отой проклятий візит, яким вона вшанувала вас після "Гамлета".
— Який візит?
— Буцімто ви й не знаєте? Не зовсім же ви проспали згадку про нього? Найпривабливішим відчутним привидом тої ночі, якщо ви того ще не знаєте, була Філіна. Звичайно, та історія — то неприємне віно, але якщо таке не подобається, то не треба й кохати. Батьківство грунтується взагалі тільки на переконанні. Я переконаний, отже, я батько. Ось, як бачите, я вмію і логіку застосовувати у відповідному місці. І коли дитина зразу після народження не лопне зі сміху, то вийде з неї якщо не корисний, то принаймні приємний громадянин.
Тихмчасом як друзі так весело роздебендювали на легковажні теми, решта товариства завела поважні розмови. Ледве Фрідріх із Вільгельмом вийшли, як абат непомітно вивів усіх до садової альтанки і, коли всі посідали, почав свою розповідь.
— Ми,— сказав він,— в загальному оголосили, що Те-реза не дочка своєї матері; тепер це треба з'ясувати докладно. Ось історія, яку трохи згодом я дозволю собі довести і ствердити всілякими способами.
Пані фон *** перші роки свого заміжжя прожила зі своїм чоловіком, як риба з водою. Одну лиш біду мали вони, що всі діти, на яких вони сподівалися кілька разів, приходили на світ мертвими. При третій дитині лікарі майже прирекли матір на смерть, сказавши, що наступного разу смерть неминуча. Треба було на щось зважитись. Шлюбу розривати вони не хотіли, бо з бюргерської точки зору жилось їм дуже добре. Пані фон *** стала шукати заміни материнському щастю, якого була позбавлена, в розвиткові своїх здібностей, в певному становищі в суспільстві, в марнотратних насолодах. Вона вельми легковажно сприйняла те, що її чоловік відчув прихильність до одної жінки, гарної на вроду, поважної на вдачу, яка шафарювала в їхньому домі. Пані фон *** сама посприяла тому, щоб добра дівчина віддалась Терезиному батькові. Господарюючи й надалі в домі, вона була ще покірніша й відданіша своїй пані.
Незабаром виявилось, що вона завагітніла, і наше подружжя з цієї нагоди прийшло до однакової думки, хоч і з різних причин. Пан фон *** бажав дитину своєї коханої ввести в дім як законну, а пані фон ***, з досади, що через нескромність їхнього лікаря став відомий по сусідах її стан, не перечила цьому, щоб через підмінну дитину знову привернути собі пошану, а також щоб поступливістю втримати за собою першість у домі, яку за інших обставин боялася втеряти/ Вона була стриманіша за свого чоловіка, помітивши його бажання, не суперечила йому і полегшила порозуміння. Вона поставила свої умови і отримала майже все, чого бажала. З цього й виник заповіт, в якому так мало уваги приділено дитині. Старий лікар помер, звернулись до молодого, діяльного, спритного хлопа, добре йому заплатили, а для нього це була справа честі — виявити й виправити невмілий і поквапливий висновок свого вмерлого попередника. Справжня мати залюбки погодилася на це, комедію зіграли дуже добре, Тереза з'явилася на світ і була визнана за дочку своєї мачухи, тоді як справжня мати стала жертвою тієї комедії, бо вмерла, вставши завчасно з пологів, вельми засмутивши доброго чоловіка.
Пані фон *** таким чином цілком досягла своєї мети. Про людське око вона мала славну дитину, яку скрізь надто виставляла напоказ, а за одне й позбулася суперниці, на яку все-таки позирала заздрим оком і впливу якої, принаймні на майбутнє, таємно побоювалась. Вона пестила дитину без міри і в довірливі години так зуміла прихилити до себе чоловіка, співчуваючи його втраті, що він, можна сказати, у всьому здався на її волю і своє щастя і щастя своєї дитинп віддав у її руки. Тільки незадовго до смерті, і то завдяки доньці, що вже підросла, він знову став господарем у своєму домі.