— Ходи до мене, мій любий хлопчику! — гукнув він до свого синка, що саме біг до нього.— Ти для мене все! Ти замінив мені твою кохану матусю, ти будеш мені другою матір'ю, яку я для тебе вибрав був, а тепер ти повинен заповнити ще більший прогал. Заповни моє серце, заповни мою душу своєю красою, своєю ласкою, своїм прагненням до знання і своїми здібностями!
Хлопець захопився новою цяцькою; батько хотів упорядкувати її краще, доцільніше, але в хлопця одразу пропала охота до неї.
— Ти справжня людина,— вигукнув Вільгельм,— іди, мій сину, йди, мій брате, будемо гратися як умієм, блукатимем по світу без мети.
Він твердо вирішив виїхати, взявши з собою дитину, і потинятися по білому світу. Тому написав Вернерові, щоб прислав грошей та вірчі листи, і послав Фрідріхового слугу з гострим наказом вернутися якнайскоріше. Хоч як він був настроєний проти своїх друзів, але його відношення до Наталії залишилось чистим. Він сповірився їй у своїх намірах, і вона погодилась, що це буде найкраще. Хоч його і вразила її зовнішня байдужість, а проте заспокоїла розмова з нею і її добре ставлення. Вона порадила йому відвідати різні міста і там познайомитися з деякими її приятелями і приятельками.
Посланець вернувся і привіз усе, що він бажав, хоч Вернер, здається, і не був задоволений з його нової мандрівки.
"Мої надії, що ти порозумнішаєш,— писав він,— знову надовго відсунуто. Де це ви всі вештаєтесь? І де це та жінка, що, як ти запевняв мене, мала тобі в господарстві до помочі стати? Та й решта друзів також десь поділася, і всі справи звалили на суддю та на мене. Щастя, що він такий тямущий правознавець, як я фінансист, і що ми обидва звикли до праці. Бувай здоров! Твої примхи можна пробачити, бо без цього наші справи тут не пішли б так добре".
Отже, щодо зовнішніх обставин він міг від'їхати хоч зараз, але в душі у нього було дві перешкоди. Йому ніяк не хотіли показати тіло Міньйони до похорону, який мав відправляти абат, а до тієї урочистості ще не все було готове. Також і лікар був викликаний дивним листом сільського пастора. Лист торкався арфіста, про долю якого Вільгельм хотів мати докладніші відомості.
В цьому стані він не знаходив собі спокою ні вдень ні вночі. Коли всі спали, він блукав по дому. Давні, відомі твори мистецтва і приваблювали, і відштовхували його. До всього, що його оточувало, він не міг ні торкнутися, ні від нього відірватися. Кожна річ нагадувала йому про все, і тут він оглянув увесь ланцюг свого життя. Цей ланцюг лежав перед ним розірваний, і не було надії на те, що він з'єднається. Ці твори мистецтва, які продав його батько, здавалися йому символом того, що і йому частково доведеться відмовитись від спокійного, певного володіння благами світу сього, а частково позбутися їх через свою або чужу провину. Він так розгубився в цих дивних і сумних роздумах, що іноді сам собі здавався привидом, і навіть, відчуваючи і мацаючи навколо себе речі, ледве міг позбутися сумнівів, чи справді він живе, чи існує ще на світі.
Тільки гострий біль, який часом пронизував його від думки, що все знайдене і віднайдене він мусить так злочинно і, проте, доконче покинути, тільки сльози його давали йому знову відчути, що він існує. Марно намагався він викликати в уяві щасливий стан, в якому, власне, й перебував.
— Адже ж усе нічого не варте,— волав він,— коли бракує одного, яке людині вартніше за все!
Абат сповістив товариство, що прибув маркіз.
— Ви, як мені здається,— звернувся він до Вільгельма,— зібралися самі їхати з дитиною? Познайомтесь принаймні з людиною, яка може вам стати в пригоді, де б ви не зустрілись.
З'явився маркіз. Це був ще не старий чоловік, вродливий і приємний на вигляд ломбардець. Він ще замолоду, в армії, познайомився з дядьком, який був набагато старший від нього, потім мав із ним різні справи. Деякий час вони подорожували по Італії, і твори мистецтва, що їх маркіз побачив знову тут, у замку, були здебільшого куплені в його присутності і за деяких щасливих обставин, які він ще добре пам'ятав.
Італійці взагалі глибше, ніж інші національності, відчувають високу вартість мистецтва. Кождий із них, хоч би якої був професії, хоче, щоб його називали митцем, майстром, професором, і ця пристрасть до титулів свідчить принаймні, що йому не досить навчитися чогось звичайним шляхом або через вправи набути майстерності; він вважає, що кожен більш-менш повинен уміти думати про те, що він робить, встановити принципи і з'ясувати собі та іншим причини, через які те або інше діється.
Чужоземець був схвильований, побачивши знову такі чудові речі без їхнього власника, і радів, що дух його друга промовляє до нього устами його прекрасних спадкоємців. Вони оглянули розмаїті утвори мистецтва і з приємністю виявили, що можуть розуміти одне одного. Вели розмову абат і маркіз. Наталія, ніби знову відчувши себе в присутності дядька, дуже добре збагнула їхні думки й погляди. Вільгельм, щоб зрозуміти щось, мусив перекладати собі їхню мову на театральну термінологію. Фрідріхові жарти ледве щастило тримати в певних рям-цях. Ярно бував не часто з ними.
Коли зауважили, як рідко тепер, у нові часи, з'являються справжні твори мистецтва, маркіз промовив:
— Трудно собі навіть уявити, що можуть зробити обставини з митцем, бо у найбільшого генія, у справдешнього таланта є безмежні вимоги, які він ставить сам до себе, невимовна ретельність, яка потрібна для його розвитку. Коли обставини мало для митця сприятливі і коли він помічає, що світ легко можна задовольнити, що йому потрібна тільки про око легка, приємна, зручна форма, то було б дивно, якби самолюбство і прагнення до вигод не стягнули його на посередній рівень, було б дивно, якби він свій модний товар не обміняв на гроші і славу замість того, щоб вибрати правдиву дорогу, яка провадить його в більшій або меншій мірі до злиденного животіння. Тому митці нашого часу завжди тільки обіцяють і ніколи не дають. Вони хочуть лише вабити, а не задовольняти, все в них тільки позначено і ніде нема ні грунту, ні виконання. Але варто лиш трохи побути в якійсь галереї і постежити, які утвори мистецтва приваблюють до себо масу, які вона хвалить і які недбало минає, то у вас буде мало симпатії до сучасності і мало надії на майбутнє.