Давида та Йонатана. Особливо хвалила мати щиросердий тон, яким я викликав Голіафа на бій і представляв цареві скромного звитяжця.
Тепер на велику мою радість театр залишився й падалі, і коли настала весна та можна було обійтися без світла, я кожну вільну часинку сидів у театрі і заставляв ляльок грати свої ролі. Часто я запрошував нагору своїх братів, сестер або товаришів, а коли вони відмовлялися прийти, я був наверху сам. У своїх думках я безнастанно міркував про цей маленький світ, який незабаром набрав інших кшталтів.
Загравши кілька раз п'єсу, для якої і був створений театр та артисти, я помітив, що вона вже не давала мені жодної втіхи. І ось до рук мені потрапили дідусеві книжки — "Німецький театр" і різні італійсько-німецькі опери, в які я поринув з головою. Кожен раз я найперше перелічував, скільки у п'єсі дійових осіб, і негайно приступав до вистави. Тут уже цар Саул у своєму чорному оксамитовому вбранні мусив грати і Хаумігрема, і Катона, і Да-рія, при чому треба зауважити, що п'єса ніколи не ставилась уся, а лише п'ята дія, де справа доходила до смертовбивства.
Цілком природно, що найбільш мене вабили опери з їх розмаїтими перипетіями та пригодами. Я знайшов там і бурхливі моря, і богів, що спускаються з хмар, і грім та блискавку, що мене особливо захоплювало. Я застосував картон, фарби, папір, добре навчився робити ніч, а на блискавку аж страшно було глянути, тільки грім не завжди мені вдавався, але це вже була дрібниця. Крім того, в опері більше було нагоди вивести мого Давида та Голіафа, яких у звичайній драмі і геть-то нікуди було втиснути. Що день, то більше я прихилявся до тісного куточка, де уживав таких радощів. Признаюсь, мене приваблював непомалу і смачний запах, яким пропахли ляльки в коморі.
Декорації мого театру були тепер у доброму стані. Я змалку звик орудувати циркулем, вирізувати картон, розфарбовувати малюнки, і тепер усе це дуже мені знадобилось. Тим паче було мені прикро, що брак персонажів не давав мені можливості ставити більші п'єси.
Дивлячись, як мої сестри то вдягають, то роздягають своїх ляльок, і мені спало на думку зробити моїм героям змінне вбрання. Ми здерлп шматки, що були на ляльках, ретельно їх позшивали, зібрали трохи грошей, купили нових стрічок та сухозлітки, випросили кілька шматочків тафти і поволеньки створили театральний гардероб, а особливо не забували наробити робронів для дам.
Тепер справді трупа була забезпечена вбранням для великої п'єси, і можна було б думати, що вистави підуть одна за одною, але трапилось те, що взагалі часто буває у дітей: вони захоплюються широкими планами, пильно до того беруться, навіть роблять деякі спроби, а справа з місця ані руш. Отаке було і зі мною. Найбільше я любив щось вигадувати і фантазувати. Та чи інша п'єса вабила мене якоюсь одною сценою, і я заходжувався готувати для неї нові костюми. Через таку заведінку перші костюми моїх героїв були занедбані, подерлися, і про нову виставу годі було й думати.
Я віддавався своїй фантазії, водно робив репетиції, готувався, будував безліч повітряних замків, не відчуваючи, що в грунті руйную свою маленьку будову.
Під час цієї оповістки Маріана всіляко ластилась до Вільгельма, намагаючись цим приховати, що вона зовсім куняє. Бо хоч він і жартівливо розповідав, проте події видались їй вельми простими, а трактування надто серйозним. Вона ніжно поставила свою ногу на ногу коханого, даючи йому знати, що уважно слухає і схвалює. Вона пила з його склянки, і Вільгельм був певний, що Маріана не пропустила жодного слова з його розповіді. По короткій паузі він вигукнув:
— А тепер ти, Маріано, розкажи про свої перші радощі. Ми дуже захопилися сучасністю і не цікавились нашим минулим життям. Скажи мені, в яких обставинах ти зростала? Які перші яскраві враження залишились у тебе в пам'яті?
Ці питання велико збентежили б Маріану, якби стара ту ж мить не виручила її:
— Хіба ж ви думаєте,— сказала кмітлива жінка,— що й ми такі уважні до свого минулого, як ви? У нас нема про що розповідати, а коли б і було, то чи змогли б ми так цікаво розповісти, як ви?
— Наче це потрібно! — скрикнув Вільгельм.— Я так міцно кохаю це ніжне, добре, миле створіння, що мені прикра кожна хвилина, в яку я був без неї. То нехай же хоч в уяві буду з тобою в твоєму минулому житті. Розкажи ти мені все, а тоді я тобі. Ми обміняємося, чим зможемо, і хоч трохи надолужимо втрачені для кохання часи.
— Коли ви вже так надто хочете, то ми можемо зробити вам цю приємність,— відповіла стара.— Але перше ви нам розкажіть, як зростала ваша пристрасть до театру і сцени, як ви набули такої вправності і як вам пофортунило зажити слави доброго артиста? Мабуть, не брак було і веселих пригод? Не варто зараз іти спочивати, у мене ще є пляшка в запасі, а хто зна, чи швидко ще трапиться нагода так спокійно і приємно посидіти.
Маріана сумно позирнула на неї, а Вільгельм, не помітивши цього, повів свою розповідь далі.
Розділ сьомий
— Розваги юних літ, коли гурток моїх товаришів почав збільшуватися, завдавали шкоди моїм, самотнім, тихим радощам. Я був по черзі то мисливцем, то солдатом, то вершником, як до гри, але завжди мав певну перевагу над іншими, бо міг сам дуже майстерно зробити все потрібне до гри причандалля. Так, усі мечі були здебільшого мною зроблені, я прикрашав і позолочував ґринджоли, і мій потаємний інстинкт не давав мені спокою доти, поки я свою міліцію не спорядив по-античному. Ми наробили шоломів з паперовими султанами, щитів, навіть і панцирів наготовили. При цій роботі наші челядинці, що вміли трохи кравцювати, і швачки зламали не одну голку.
Тепер частина моїх юних товаришів була добре озброєна, решта ж потроху також озброїлись, хоч і абияк, проте в мене взагалі вийшло поважне військо. Ми марширували по дворах, по садках, браво лупцювали один одного по щитах, по головах, траплялись і непорозуміння, але вони тривали недовго.
Ця гра, що так тішила інших, незабаром перестала мене задовольняти. Вигляд такого гурту озброєних хлопців конче мусив у мене викликати лицарські почуття, що з деякого часу, відколи я вкинувся у читання старовинних романів, сповнили мою голову.