Дитинство своє прожив у с. Василівці біля Миргорода.
Дев'ятилітнім хлопчиком (1818 р.) його віддали вчитися до повітової школи в Полтаві, де він пробув два роки, азі 821 року перейшов учитися у м. Ніжин на "Чернігівщині, до Ніжинської гімназії вищих наук, яку він і, закінчив 1828 року.
Почав писати, ще бувши учнем у гімназії, де він випустив гімназіальний журнал. В Ніжині він написав вірш
"Непогода", трагедію "Розбійники", повість "Брати Твердиславичі", поему "Росія під татарським ярмом", сатиру "Дещо про Ніжин, або Дурням закон неписаний". Останнього року життя в Ніжині він написав поему "Ганс Кюхельгартен".
Гоголь, учившись у Ніжині, дуже цікавився народною творчістю, часто бував на околицях міста на народних святах, гулянках, там записував народні обряди, пісні, приказки, звичаї,— ці записи склали "Книгу всякої всячини", з якої він потім брав матеріали для своїх творів: "Вечори на хуторі поблизу Диканьки", "Миргород", "Мертві душі" — і драматичних творів: "Ревізор", "Одруження" і т. д.
Життя в дитинстві в мальовничому українському селі, вивчення юнакомучнем народного життя, спостережливість, природний талант — це все спричинилося до того, що Гоголь дав незрівнянні своєю чарівною красою й правдивістю картини української природи, людських характерів, правдивої історії народу…
Хто не знає незрівнянних, чарівних гоголівських описів Дніпра, української ночі, українського степу і т. д. і т. ін.?
За це так шанує і так любить народ свого великого народного письменника Миколу Васильовича Гоголя!
М. В. Гоголь — письменникгуморист.
Дуже багато смішних речей написав він, але він сміявся не для того, щоб тільки сміятися.
Сміхом своїм письменник боровся із тим злом, із тією несправедливістю, що панувала на світі в його часи.
Він сказав:
"Насмішки боїться. навіть той, що вже нічого не боїться на світі".
П'ЯВКИ В КРЕПЖОРЖЕТАХ
(На виставі комедії "Не називаючи прізвищ" В. Минка)
Хоч комедія В. П. Минка і зветься "Не називаючи прізвищ", та дозвольте вже нам називати прізвища, бо прізвища ті ми і любимо, і поважаємо.
"П'явки в крепжоржетах…"
Що ж воно за такі за п'явки, що з болота у крепжоржети позалазили?
Справді, вони таки п'явки і таки в крепжоржетах, але вони з болота не повилазили: вони водночас і в крепжоржетах, і в болоті. У міщанському болоті.
У селі Захлюпанці, недалечко від Дніпра, від тої місцевості, де радянський народ тепер величні будови будує, жила та була собі чудесна людина, муляр Карпо Сидорович Бучма.
У Карпа Сидоровича Бучми є син Карпо Карпович Мілютенко і дочка ївга Карпівна Бжеська.
Карпо Карпович, колишній комісар Червоної Армії, демобілізувавшись, одружився із славгородською вертихвісткою Домахою.
Народилися в них діти: Поема Кропивницька і Ванько Досенко.
А як Карпо Карпович Мілютенко згодом зробився заступником міністра, то воднораз він уже зробився не Карпом, а Піком Мілютенком, Домаха — Діаною Михайлівною Нятко, Поема — так і лишилася Поемою, а Ванько Досенко — із Ванька перевернувся на Жанека.
У ївги Карпівни Бжеської є дочка Галя Кусенко і синок Сашко Олексієнко.
Поема, Жанек, Галя і Сашко — онуки старого муляра Карпа Сидоровича Бучми.
Поема вже — лікар, Жанек — вчиться в десятирічці, Галя закінчила десятилітку, а Сашко теж учиться.
Оточення в цього посімейства таке: Белла — подруга Поеми — В. Півторадні, молодий інженер Максим Кочубей — Жуковський, представник міністерства Жора Поцілуйко — Гашинський, агроном Нетудихата — В. Цимбаліст, бригадир мулярів Колосов — Пасєка і цілий вінок чудесних дівчат, робітниць на будівішцтві: тут і О. Смоляр (Пріся), і Н. Новацька (Поля), тут і веселі хлопціробітники, і студентська молодь.
А вивершує всі ці дійові особи домашня робітниця у Карпа Карповича — Поля Шульга, дуже прудка дівчина, проте з характером.
От автор В. Минко взяв оцих усіх людей, та й увів їх у гостру, справжню сатиричну комедію, і поставив їх у таке становище, що аж деяким самим соромно.
Сміється, аж розлягається, з них глядач, а вони метушаться по сцені, накидаються один на одного, говорять одне одному здебільше не дуже приємні речі, а в глядача таке враження, що отот стане заступник міністра біля рампи та й закричить:
— Люди добрі! Я більше не буду! Бачите, до чого дійти можна, коли Домаха Діаною робиться, а Ванько Жанеком, а Поема не хоче їхати на село лікарювати, перебирає наречених, бо вони не в Києві працюють, оточують тебе жевжики на кшталт Жори Поцілуйка, тоді вже і ти не Карпо, а Пік, рідна сестра називає тебе товстошкурим, а рідний батько, старий чесний працівник, каже про тебе, що ти не боржом забув, а сором забув! Простіть, люди добрі! Хай я буду не заступником міністра, а директором цегельні, і не в Києві, а в Полтаві, та я ж син муляра, сам колишній муляр і комісар Червоної Армії! Невже пропав? Дайте завісу! Я виправлюсь!
…Глядач сміється…
* * *
В. Минко, ще раз кажемо, написав гостру, дотепну комедію.
Прекрасний текст пісень написали до п'єси поети Андрій Малишко та Терень Масенко, а композитор Платон Майборода прикрасив комедію чудесною, як і завжди, музикою.
Уже кияни наспівують на вулицях Малишко-Майбородової пісні про "Білі каштани":
Київські ночі,
Зустрічі в саду,
В серці,
Куди не піду.
Ми зустрічались
Там, де дуби,
В київськім небі
Два голуби
Ну, як не позаздрити нашій теперішній молоді? Як ми колись парубкували (теж у Києві), таких пісень не було…
І сади були, і зустрічі в садах були. Ну, зустрінемося (а воно якраз тоді солдатувалося) та раптом: "Соловей, соловей, пташечка, канареюшка жалобно пойоть!"
Ну, "голубка" зразу ж у кущі!
А тепер:
Білії ночі,
Синь дніпрова,
Юнь комсомольська,
Вічно жива!
Це вам не "канареюшка жалобно пойоть", а два голуби… Зразу вам і відповідь:
Кружать, здіймають
Крилонька свої,
Наче ми з парі,
В сім'ї…
От вам і загсі Хороша пісня!
* * *
…П'єса В. Минка "Не називаючи прізвищ" — життєва п'єса. Типи всі в ній такі, що ви їх бачили і вчора, бачите, на жаль, їх і сьогодні.
Чимало в нас іще таких "сановників", як Карпо Карпович, що не люблять, як їх, не дай бог, на дачі тстось телефоном потурбує, що їх "нема вдома", що вони крізь пальці дивляться на різні викаблучування їхніх "домашніх міністрів" Діан, тими Діанами вихованих пустоцвіток Поем, що мріють жити тільки в Києві, що плюють на те, що на їхню освіту держава витрачає великі кошти, — вони, мавши вищу медичну освіту, будуть працювати секретарками, діловодами, аби тільки в Києві! Скільки щоліта ми маємо мороки з такими Беллами та Поемами, які оббивають пороги в міністерствах, в редакціях і просто у впливових осіб, щоб залишитися в Києві, в Харкові, в Одесі. Щоб тільки не на село! І, нема де правди діти, скільки разів самому доводилося бути "Піком" — ходити прохати за котрусь із таких Поем! Більше ні за кого не прохатиму! (Самокритика!)