— Радитись зі мною щоразу, як проситимуть вашої руки, і нікому не давати, не спитавшись моєї думки.
— Так, охоче обіцяю.
— І це наша таємниця. Ні слова про це ні батькові, ні матері.
— Ні слова.
— Присягаєтесь?
— Присягаюсь.
Підійшов заклопотаний Ріваль.
— Панно, тато просить вас на бал.
— Ходімо, Любий друже, — сказала вона.
Але він відмовився, бо вирішив зразу ж їхати, щоб на самоті поміркувати. Занадто багато нового вроїлось йому сьогодні в голову, і він почав шукати дружину. Через якийсь час побачив її в буфеті, де вона пила шоколад з двома невідомими йому добродіями. Вона познайомила з ними чоловіка, але не назвала їх.
Через хвилину він спитав:
— Поїдемо?
— Як хочеш.
Вона взяла його під руку, і вони пішли вітальнями, де люду зовсім порідшало. Вона спитала:
— Де ж господиня? Я б хотіла з нею попрощатись.
— Не варто. Вона затримуватиме нас на бал, а з мене вже досить.
— Правда, твоя рація.
Всю дорогу вони мовчали. Але тільки зайшли в кімнату, Мадлена, посміхаючись, сказала йому, не скинувши навіть вуаля:
— Ти й не знаєш, у мене є несподіванка для тебе.
Він похмуро буркнув:
— Що саме?
— Вгадай.
— Не мав клопоту.
— Ну, так позавтра перше січня.
— Так.
— Час новорічних подарунків.
— Так.
— Ось твій подарунок, Лярош мені зараз передав.
Вона подала йому чорну скриньку, що нагадувала футляр на коштовності.
Жорж байдуже розчинив її й побачив орден Почесного легіону.
Він трохи зблід; потім посміхнувся й заявив:
— Я волів би краще десять мільйонів. Це йому недорого коштує.
Вона сподівалась радісного захоплення, і така холодність її роздратувала:
— Ти справді неможливий. Ніщо тебе тепер не задовольняє.
Він спокійно відповів:
— Міністр тільки борг свій сплачує. Він ще багато мені винен.
Вона здивувалась його тоном і відповіла:
— У твої літа це все-таки чудово.
Він заявив:
— Все відносно. Тепер я міг би мати більше.
Він узяв скриньку, поставив її розчинену на коминок і хвилинку споглядав на блискучу зірку. Потім зачинив її й уклався в ліжко, знизуючи плечима.
В "Урядовому вісникові" від першого січня справді оповіщено, що публіциста Проспера-Жоржа Дю Руа за видатні заслуги нагороджено званням кавалера Почесного легіону. Прізвище його написано роздільно, і це більше потішило Жоржа, ніж навіть самий орден.
Через годину, як прочитав цю новину, що стала тепер загальновідомою, він дістав записку від патронеси: вона благала його прийти до неї того ж вечора на обід разом з дружиною, щоб цю нагороду відсвяткувати. Повагавшись трохи, він спалив записку, двозначними виразами складену, і сказав Мадлені:
— Ми обідаємо сьогодні у Вальтерів.
Вона здивувалась:
— Стривай, я ж гадала, що ти й навертатись туди не хочеш?
Він тільки буркнув:
— Я передумав.
Коли вони прийшли, господиня була сама в маленькому будуарі стилю Луї XVI, відведеному для інтимних прийомів. Прибравшись у чорне, вона напудрила волосся, і це надавало їй чарівності. Віддалік виглядала старою, зблизька — молодою, а коли пильніш придивитись, то й зовсім приваблювала очі.
— Ви в жалобі? — спитала Мадлена.
Вона сумно відповіла:
— Так і ні. Нікого з близьких я не втратила. Але такі літа надійшли, коли треба носити жалобу по своєму житті. Сьогодні я наділа її, щоб освятити. Надалі носитиму її у своєму серці.
Дю Руа подумав: "Чи ж стане витримки?"
Обід був трохи похмурий. Тільки Сюзанна без угаву торохтіла. Роза здавалась заклопотаною. Журналіста гучно вітали.
Ввечері розійшлися, розмовляючи, по вітальнях та оранжереї. Дю Руа пішов позаду з господинею; вона затримала його.
— Слухайте, — мовила тихо. — Я вже ніколи нічого вам не скажу… Але приходьте до мене, Жорже. Бачите, я не кажу вам "ти". Не можу я жити без вас, не можу. Це невимовна мука. Я почуваю вас, хороню вас у своїх очах, у серці, у тілі цілий день і цілу ніч. Так ніби ви напоїли мене отрутою, що пече мені всередині. Я не можу. Ні. Не можу. Я хочу бути для вас лише старою жінкою. Щоб показати вам це, я напудрила сьогодні волосся, але приходьте до мене, приходьте вряди-годи, як друг.
Вона взяла його за руку й стискувала, здушувала її, впиваючись нігтями в тіло.
Він спокійно відповів:
— Звичайно ж. Не варто заводити про це мову. Самі бачите, що я сьогодні зразу ж прийшов, коли одержав вашого листа.
Вальтер з дочками та Мадленою йшов попереду. Коло "Ісуса на хвилях" він зупинився і зачекав Дю Руа.
— Уявіть собі, — сказав він сміючись, — вчора я застав дружину навколішках перед картиною, як у церкві. Вона молилась тут. Ну й посміявся ж я!
Пані Вальтер відповіла твердим голосом, де бринів якийсь таємний порив:
— Цей образ Христа спасе мою душу. Щоразу, як гляну на нього, він додає мені сміливості й сили.
І спинившись проти Бога, що стояв на морі, прошепотіла:
— Який він прекрасний! Як бояться і люблять його ці люди! Гляньте на його голову, на очі — який він простий і разом з тим неземний!
Сюзанна скрикнула:
— Та він на вас схожий, Любий друже! Я певна, що схожий. Коли б ви мали баки або він коли б був голений, то були б однаковісінькі. О, та це ж диво!
Вона попросила його стати поряд з картиною, і всі справді визнали, що обличчя їхні подібні!
Кожен дивувався. Вальтера це вразило. Мадлена заявила, посміхаючись, що Христос виглядає мужніше.
Пані Вальтер стояла нерухомо, пильно споглядаючи на обличчя свого коханця поруч з обличчям Христа, і так побіліла, як її біле волосся.
VIII
Кінець зими подружжя Дю Руа часто бувало у Вальтерів. Жорж і сам у них раз у раз обідав, бо Мадлена стомленою називалась і воліла лишатися вдома.
Він обрав п’ятницю за постійний день, і патронеса нікого того вечора не запрошувала — вечір цей належав Любому другові й нікому більше. По обіді гуляли в карти, годували китайських рибок, поводились і розважались по-родинному. Не раз за дверима, за скелею в оранжереї або десь у темному кутку пані Вальтер обіймала молодика й шепотіла йому на вухо, щосили пригортаючи до грудей:
— Люблю тебе… люблю… люблю на смерть!
Але він завжди холодно відпихав її й сухо відповідав:
— Якщо ви знову починаєте, то я більше не прийду.
Наприкінці березня раптом пішла чутка про весілля обох сестер. Роза мала нібито побратися з графом де Лятур-Івеленом, а Сюзанна — з маркізом де Казолем. Обидва вони стали завсідниками в домі, тими завсідниками, що тішаться особливою прихильністю і видимою перевагою.