Він просив, щоб пан Вальтер відповів йому до запитання, а вже один з приятелів має переслати йому цього листа.
Коли одержав те, чого хотів, привіз Сюзанну в Париж і відрядив до батьків, вважаючи за краще самому до певного часу не з’являтись.
Вони пробули шість днів на березі Сени в Лярош-Гійоні.
Ніколи дівчині ще не було так весело. Вона уявляла себе пастушкою. Він видавав її за сестру, і вони жили у вільній і чеснотній близості, в якомусь закоханому товаришуванні. Він уважав за найкраще поводитись з нею шанобливо. Другого дня по приїзді вона купила селянську білизну та одежу й почала вудити рибу, надівши величезного бриля, прикрашеного степовими квітками. Місцевість її зачарувала. Там була старовинна башта й старовинний замок з чудовими гобеленами.
Жорж, купивши в місцевого крамаря куртку, гуляв із Сюзанною пішки то по березі, то на човні. Вони раз у раз захоплено цілувалися, — вона безневинно, він, ледве стримуючись. Та він умів собою володіти і коли сказав їй: "Завтра вертаємось до Парижа, батько ваш дав згоду", — вона наївно прошепотіла:
— Уже? Мені так весело бути вашою дружиною.
Х
У маленькому помешканні на Константинопольській було темно, бо Жорж Дю Руа й Клотільда де Марель, здибавшись на порозі, швидко зайшли до кімнати, і вона сказала йому, не давши часу відчинити віконниці:
— Так женишся з Сюзанною Вальтер?
Він лагідно признався й додав:
— А ти хіба не знала?
Вона відказала, стоячи проти нього люта й ображена:
— Ти женишся з Сюзанною Вальтер! Це занадто! Це занадто! Ось уже три місяці ти морочиш мене, щоб потаїти це від мене. Всі це знають, крім мене. Чоловік мені про це сказав.
Дю Руа засміявся, хоч і трохи ніяково, поклав капелюха на ріжок коминка й сів у крісло. Вона дивилась йому у вічі й роздратовано, тихо промовила:
— Відколи ти покинув свою дружину, ти лагодив цю штуку, а мною до часу користувався як коханкою. Який же ти негідник!
Він спитав:
— Чому це? Дружина мене зраджувала. Я спіймав її, дістав розлуку й женюся з іншою. Що тут дивного?
Вона шепотіла, тремтячи:
— Ох, який ти хитрий і небезпечний негідник!
Він знову засміявся:
— Чорт бери! Нездари та йолопи завжди в дурні шиються.
Але вона не кидала своєї думки:
— Як я тебе з самого початку не розкусила? Та ні, я й подумати не могла, що ти такий мерзотник.
Він прибрав гідного вигляду.
— Прошу тебе зважати на слова, які ти вживаєш.
Вона обурилась на цю образу:
— Що? Ти хочеш, щоб я в рукавичках з тобою розмовляла! Ти поводишся зі мною, як наволоч, з самого першого дня знайомства, а хочеш, щоб я тобі про це не казала? Ти всіх дуриш, усіх використовуєш, скрізь уриваєш насолоду та гроші і хочеш, щоб я поводилась з тобою, як з порядною людиною?
Він підвівся, губи його тремтіли:
— Мовчи, а то я виряджу тебе звідси.
Вона пробурмотіла:
— Вирядиш звідси… Вирядиш звідси… Ти вирядиш мене звідси… ти… ти?..
Вона вже не могла говорити, задихаючись від гніву, і раптом, ніби лють її відразу прорвалась, крикнула:
— Вирядиш звідси? Так ти забув, що я платила за це помешкання з першого ж дня! А, правда, вряди-годи ти перебирав його на себе. Але хто ж його найняв?.. Я… Хто його зберіг?.. Я… І ти хочеш вирядити мене звідси? Мовчи ж, негіднику! Думаєш, я не знаю, як ти вкрав у Мадлени половину Водрекової спадщини? Думаєш, не знаю, як ти з Сюзанною спав, щоб присилувати її віддатись за тебе…
Він схопив її за плечі й почав трясти:
— Не згадуй про неї! Я забороняю тобі!
Вона крикнула:
— Ти спав з нею, я знаю!
Він ладен був слухати будь-що, але ця брехня розлютила його. Правда, яку вона йому в вічі кричала, озивалась дрожем обурення в його серці, але за наклеп на дівчину, що мала йому дружиною стати, йому скажено схотілось побити її. Він сказав:
— Мовчи… Бережись… Мовчи…
І тряс її, як гілку трясуть, щоб попадали овочі.
Розпатлана, з божевільними очима, вона гупала щосили:
— Ти спав з нею!
Він випустив її і одважив їй такого ляща, що вона покотилась до стіни. Та Клотільда обернулась до нього, сп’ялась на кулаки й верескнула ще раз:
— Ти спав з нею!
Він кинувся на неї і, підгорнувши під себе, заходився стусати її так, мов бився з чоловіком.
Вона раптом замовкла й почала стогнати під ударами. Не ворушилась уже. Сховала обличчя в куток між стінами й паркетом та жалісно квилила.
Він перестав її товкти й підвівся. Потім пройшовся по кімнаті, щоб опанувати себе, і, щось надумавши, пішов до другої кімнати, налив у миску холодної води й змочив собі голову. Тоді вимив руки й вийшов подивитись, що вона робить, ретельно витираючи пальці.
Вона не зворухнулась. Лежала долі й тихо плакала. Він спитав:
— Ти довго ревтимеш?
Вона не відповідала. Він стояв серед хати, трохи зніяковівши, трохи засоромившись над тілом, що коло нього валялось. Потім зненацька зважився і взяв з коминка капелюх.
— Прощай. Ключа віддаси швейцарові, коли очуняєш. Ради твоєї втіхи я чекати не буду.
Він вийшов, зачинив двері й сказав швейцарові:
— Пані ще лишилась. Вона зараз піде. Перекажіть господареві, що з першого жовтня я звільняю помешкання. Маємо шістнадцяте серпня, отже, термін ще не настав.
І швидко подався, бо мав негайно сходити до крамниці і ще дещо купити для подарунка нареченій.
Весілля призначено на двадцяте жовтня по закінченню парламентських канікул. Відбутись воно мало в церкві Мадлени. Багато точилось розмов, та правди ніхто не знав. Ширились найрізноманітніші чутки. Шепотілись, що й викрадення було, але ніхто цього не був певен.
Слуги казали, що пані Вальтер, яка вже й словом не згадує про свого майбутнього зятя, того вечора, як шлюб цей вирішено, стерялась від горя, вирядивши опівночі свою дочку до монастиря. А сама трохи не вмерла. Певна річ, вона ніколи вже не одужає. Виглядає тепер старою жінкою, волосся її посивіло, стала зовсім святенницею і причащалась щонеділі.
На початку вересня у "Французькому житті" оповіщено, що барон Дю Руа де Кантель стає головним редактором газети, а пан Вальтер залишає собі тільки директорство.
Тоді було найнято цілий загін відомих фейлетоністів, хронікерів, публіцистів, мистецьких і театральних критиків, яких переманили грошима з великих газет — старих газет, могутніх і сталих.