Портовий район Барбарі, що був окремим моряцьким містечком за тих часів, коли Сан-Франциско ще мав славу найпершого кубла відчайдухів на всі сім морів світу, давно вже злився з містом і тепер половину своїх прибутків мав із цікавих гультяїв, що приїздили розважатись і не шкодували грошей. Серед вищого товариства стало просто модою, надто коли треба було побавити гостей зі Сходу, увечері годину чи й кілька їздити в автомобілях від дансингу до дансингу й від шинку до шинку. Коротше кажучи, Барбарі став таким самим прикметним місцем, як Китайський квартал або готель "Бескет".
Незабаром Дег Доутрі почав одержувати щовечора двадцять доларів за два двадцятихвилинні виступи й мусив відмовлятися від стількох дармових кухлів пива, що стало б напоїти добрий десяток чоловік із такою спрагою, як у нього. Ще ніколи не знав він таких розкошів; і треба сказати, що й Майкла те тішило. Хоча не так за себе, як за Стюарда. Він служив Стюардові й усім серцем жадав так служити.
Властиво, Майкл зробився годівником цілої родини, усі члени якої тепер жили в достатку. Квек аж сяяв у жовтих черевиках, ка-пелюсі-котелку та сірому костюмі з бездоганно напрасованою стрілкою на штанях. Він захопився кінематографом і щодня витрачав на нього двадцять або й тридцять центів, висиджуючи по кілька однакових сеансів уряд. Тепер хатнє господарство забирало в нього небагато часу, бо їли вони по рестораціях. А Старий Моряк не лише перебрався в готелі "Бронкс" до дорожчого номеру з вікнами на вулицю: Доутрі ще й наполіг, щоб він брав більше грошей на витрати й часом запрошував котрого-небудь знайомого на виставу чи концерт, а потім відвозив додому в таксі.
— Не довіку ми так житимемо, Кілені, — казав Стюард Майклові. — Тільки-но наш старенький добродій зуміє підчепити на гачок нову компанію багатіїв, охочих до скарбів, ми гайнемо в морську блакить, синку, і добре судно гойдатиметься у нас під ногами, і хвиля хлюпатиме на палубу та стікатиме в шпігати.
Ми не тільки співатимемо про Ріо всілякій шпані, а й справді туди попливемо. Хай вони западуться зі своїми гнилими містами. Нам пасує море — мені, і тобі, Кілені, і старенькому добродію, й Квекові, і Кокі. Не для міського життя нас створено, синку. Нездорове воно. І знаєш, синку, хоч вір, хоч ні, я чую, що вже не той роблюся. Обважнів якось, нема давнього сприту, і нудно мені вечір за вечором сидіти без діла. Мені аж душа мліє почути знову, як старенький добродій скаже ще раз: "А знаєте, стюарде, не завадило б перед обідом випити вашого чудового коктейлю". Ми візьмемо із собою в плавання невеличкий льодовник і вже догодимо йому як слід.
А глянь на Квека, Кілені. Це не його клімат. Він просто-таки хиріє. Як він ще попосидить по отих кінематографах, то наживе собі сухоти. Заради його здоров’я, і твого, і мого, і всіх нас, нам треба якнайхутчіше підняти якір та вирушити в край пасатів, що наскрізь тебе продимають живлющою морською сіллю.
І справді, Квек, хоча він ні на що не скаржився, видимо хирів. Пухлина, що з’явилась у нього під правою пахвою і спершу росла повільно й зовсім не боліла, тепер почала без упину нити. Він уже не міг проспати спокійно ніч, бо навіть сплячи на лівому боці, дві-чі-тричі, а то й чотири рази за ніч прокидався від болю. А-Мой, якби його не відіслала одразу до Китаю іміграційна управа, міг би пояснити, що то за пухлина, і так само міг би пояснити Дегові Доутрі, що означає ота нечутлива цятка між бровами в нього, яка дедалі більшала і вже прорізувалася зморшками, наче в лева. І міг би розтлумачити, що сталося з мізинцем його лівої руки. Доутрі спершу подумав, що розтяг сухожилок. Потім вирішив, що у вологому, туманному сан-франциському кліматі вже доп’яв собі хронічний ревматизм. І тому ще дужче прагнув податися скоріш у Південні моря, де тропічне сонце вижене з нього хворобу.
Як стюард, Доутрі звик стикатися з людьми вищого товариства. Але тут, на сан-франциському "дні", уперше в житті зійшовся він з ними як рівний із рівними. Більше навіть — вони самі прагнули зустрічатися з ним. Вони шукали його. Домагалися ласки посидіти з ним за одним столом і почастувати його пивом у яко-му-небудь гамірному шинку, де він саме виступав із Майклом. Вони б пригощали його й вином, не шкодуючи грошей, якби він не був такий відданий пиву. Декотрі навіть кликали його до себе додому: "Приходьте з вашим песиком, цим дивом, поспівати в нас", — однак Доутрі, хоча й пишався Майклом, відмовлявся, пояснюючи, що життя артиста занадто стомлює й не дозволяє таких товариських розваг. Але Майклові він признавався, що якби їм запропоновано півсотні доларів, вони б "бігцем туди побігли".
Серед безлічі знайомих, набутих за той час по шинках, двом судилося незабаром відіграти дуже важливу роль у житті Доутрі й Майкла. Перший, лікар і місцевий політичний діяч на ім’я Волтер Меріт Еморі, кілька разів мав нагоду посидіти за столом Доутрі, де поруч стюарда, як звикле, сидів на стільці й Майкл. Між іншим, із вдячності за таку ласку доктор Еморі дав стюардові свою візитну картку й сказав, що радий буде безкоштовно лікувати й хазяїна, і пса в разі потреби. На думку Доутрі, доктор Еморі був розумний і меткий чоловік, безперечно вправний лікар, але захланний і безжальний, як голодний тигр. Він сам сказав йому з брутальною відвертістю, яку тепер міг собі дозволити:
— Докторе, ви просто диво. Зразу видно. Чого ви захочете, те буде ваше. І ніщо вас не спинить, хіба…
— Хіба що?
— Ну, хіба та річ буде прикута ланцюгом, або схована під замком, або її стерегтиме полісмен. Не хотів би я мати те, чого захочеться вам.
— А проте маєте, — сказав доктор Еморі й значуще кивнув головою на Майкла, що сидів на стільці між ними.
— Бр-р-р! — здригнувся Доутрі. — Аж мороз поза спиною йде. Якби я не знав, що ви жартуєте, то б не залишився в Сан-Фран-ціско й двох хвилин. — Він хвильку схилявся замислено над своїм кухлем, тоді засміявся полегшено: — Ні, цього собаки мені ніхто у світі не відбере. Бо я ладен убити кожного, хто зазіхне на нього. І скажу це кожному у вічі, як оце вам кажу. І він повірить, як ви мені вірите. Ви ж знаєте, що я не жартую. І кожен знатиме. Та цей собака…