Відтоді стюардові стало за звичку, допивши перед сном шосту кварту, жадати від Квека, щоб оповів ще раз свою історію. Вона ніби вертала його в дитинство, коли його захоплювали повісті про диких людожерів у далеких краях і він мріяв побачити їх на власні очі. І ось він справді тут, сміявся сам до себе Доутрі, ще й має справжнього живого людожера за раба.
Квек таки справді був рабом, немов Доутрі купив його на невільничому ринку. Коли стюард переходив із судна на судно в пароплавстві Бернса Філпа, він завжди домовлявся, щоб разом із ним узяли й Квека на платню десять шилінгів. Квекової згоди ніхто не питався. І навіть якби він захотів утекти в котрому з австралійських портів, Доутрі не мусив його стерегти. Австралія з її "курсом на білих" сама про те дбала. Жоден темношкірий, чи то малаєць, чи японець, чи полінезієць, не міг висісти на її берег, не внісши владі в заставу ста фунтів.
Та й на островах, куди заходив "Макамбо", Квекові зовсім не кортіло втекти від пана. Він зроду знав тільки рідний острів Короля Вільгельма і тою міркою міряв усі острови. А що на острові Короля Вільгельма жили людожери, то він гадав, ніби й на всіх інших панують такі самі кулінарні звичаї.
На острів Короля Вільгельма судно "Макамбо", яке плавало тим самим маршрутом, що й перше "Кокспер", заходило що десять тижнів; одначе Квек не чув від Доутрі страшнішої погрози, ніж погроза висадити його там, де двоє завзятих молодиків ще й досі тужили за своєю свинею. Вони навіть щоразу плавали пірогою круг "Макамбо" й люто викривлялись на Квека, а той перекривляв їх із високого борту. Доутрі навіть заохочував ту мімічну війну, щоб відбити Квекові всяку надію колись вернутися до рідного селища.
Та Квекові, власне, і не хотілося кидати свого пана — врешті, той же був добрий, справедливий, ніколи не бив його. Морську хворобу на початку він перетерпів, а що більш ні разу не сходив на берег, то вона до нього й не верталась, і Квек був певен, що живе в земному раю. Шкодувати, що він не здатен видиратись на дерево, на судні йому не доводилось, бо тут йому не загрожувала ніяка небезпека, їв він щодня досхочу, та ще й яке смачне! У його селищі нікому зроду й не снилися такі ласощі, які він споживав тут весь час. Тому він легко подужав тугу за домівкою, що була заклюнулась у ньому, і був задоволений морським життям не менше від будь-якого моряка.
Отож не хто як цей Квек втяг Майкла крізь ілюмінатор до каюти Дега Доутрі й став чекати, поки той добродій сам увійде кружним шляхом — дверима. А Майкл, швидко озирнувшись по каюті, обнюхав койку, тицьнувся під неї, пересвідчився, що Джеррі тут нема, і звернув увагу на Квека.
Квек спробував придобритись до собаки й щось улесливо цвіркнув, але Майкл тільки загарчав на цього чорношкірого, що насмів був торкнути його руками — такий дотик Майкла було привчено вважати за нечистий, — а тепер важився ще й звертатись до нього, хто знався тільки з білими богами.
Квек на те дурнувато захихотів і рушив був до дверей, щоб негайно їх відчинити, коли прийде пан. Та щойно він підняв ногу, Майкл метнувся до неї. Квек одразу поставив ногу, і Майкл угамувався, однак не спускав з тубільця очей. Що знав він про цього чужого чорношкірого, крім того, що це чорношкірий, а всіх чорношкірих, коли нема поблизу білого пана, треба пильнувати? Квек помаленьку посунув ногу по підлозі до дверей, однак Майкл знав ті хитрощі й ураз припинив їх, наїжачившись і загарчавши.
Саме на ту картину нагодився Доутрі і, милуючись Майклом при ясному електричному світлі, збагнув відразу, що тут діється.
— Квеку, ходи твій нога мало-мало, — наказав він, аби впевнитись.
Боязкий погляд, що його Квек кинув на Майкла, був досить переконливий, проте стюард наполягав далі. Квек нерішуче послухався, та щойно зрушив ногу на дюйм, як Майкл шарпнувся до неї. Нога скам’яніла, а Майкл грізно обійшов тубільця півколом.
— Що, прибив тебе як цвяхом, еге? — засміявся вдоволено Доутрі. — Добрий пес, вивчений, далебі… Агов, Квеку, ходи неси два пляшка пиво з льодовник, — наказав він щонайвладні-шим тоном.
Квек звів на пана благальні очі, але не ворухнувся навіть тоді, коли пан повторив наказ іще сердитіше.
— Далебі, коли ти нема неси пиво хутко-хутко, я всиплю твій бубни по зав’язку! — гримнув стюард. — Коли ти нема неси пиво зараз, я кидай твій на берег, ти гуляй острів Короля Вільгельма!
— Я не можна, — боязко промимривКвек. — Собака диви свій око на мій нога дуже-дуже. Я не хочеш собака кай-кай мій нога.
— Ти бійся собака? — спитав хазяїн.
— Далебі, я бійся собака дуже-дуже.
Доутрі був у захваті. Однак йому після прогулянки на берег хотілося пива, і він не став більш розтягувати тієї сцени.
— Агов, песику! — звернувся він до Майкла. — Цей хлопець він гаразд. Утямив? Він гаразд.
Майкл закрутив куцим хвостиком і прищулив вуха, показуючи, що намагається зрозуміти. А коли стюард поплескав чорношкірого по плечу, — підійшов ближче й обнюхав обидві ноги, що їх не пускав зрушитися з місця.
— Ходи, ходи! — наказав Доутрі Квекові. — Ходи помалу-малу, — застеріг він, хоч у тому навряд чи була потреба.
Майкл наїжачився, однак дозволив Квекові ступити перший нерішучий крок. За другим кроком він запитливо озирнувся на Доутрі.
— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його стюард. — Цей хлопець — мій. Він хороший.
Майкл порозуміло усміхнувся очима, зразу байдуже відвернувся й став обнюхувати відчинену скриньку на підлозі, повну плиток черепахового рогу, пилочок та шмергельного паперу.
— А тепер, — поважно мовив Доутрі, уже відхилившись на бильце крісла, з пляшкою в руці, і підставляючи Квекові ногу розшнурувати черевика, — а тепер, пане песику, треба вам добрати назвисько, гідне вашої породи й моєї кмітливої голови.
РОЗДІЛ IV
Ірландські тер’єри, коли доростуть, відзначаються не тільки безстрашністю, вірністю та любов’ю до хазяїна, а ще й розважністю, самовладанням і стриманістю, їх не так легко роздратувати до нестями, у запалі найлютішої гризні вони можуть розчути хазяїнів оклик і скоритись йому; і ніколи з ними не буває істерики, як із фокстер’єрами.
У Майклові не було й сліду істеричності, хоча він і вдався куди збудливіший і запальніший за свого рідного брата Джеррі, а вже їхні батько й мати були. супроти нього статечним старим подружжям. І великим Майкл був куди грайливіший та невгамовніший за Джеррі. Кипучий дух його завжди готовий був вихлюпнутись через вінця, тільки-но зачепи, а в грі він міг перепустувати й щеня, як і показав згодом. Коротше кажучи, Майкл мав веселу й щиру душу.