Для навчання Доутрі вживав скачаних із паперу й зв’язаних ниткою кульок. Він закидав під койку п’ять кульок і наказував Майклові принести три. І Майкл приносив та клав йому в руку не дві, не чотири, а саме три кульки. А коли Доутрі кидав під койку три кульки й наказував принести чотири, Майкл приносив три, довго й марно шукав під койкою четвертої, тоді хвильку крутився й підстрибував перед стюардом, метляюча куцим хвостиком, ніби перепрошував, а нарешті виплигував на постіль і знаходив четверту кульку під подушкою або між укривалами.
Так само він міг рахувати й інші предмети. Він приносив скільки загадано — у межах п’яти — чи то черевиків, чи сорочок, чи подушок. І щодо математики різниця між Майклом та старим тубільцем у Тулагі, який рахував плитки тютюну п’ятірками, була менша, ніж різниця між тим-таки Майклом та Дегом Доутрі, що вмів множити й ділити великі числа. А ще більша відстань розділяла на щаблях математичної ієрархії Дега Доутрі й капітана Данкена, що провадив "Макамбо" за допомогою навігаційних обчислень. Та найбільша відстань була все ж таки між розумом капітана Данкена й розумом астронома, який креслив карти неба, запливав думкою між зорі на тисячі мільйонів миль і кидав окрушини своїх математичних знань капітанові Данкену, даючи йому змогу визначати місце перебування "Макамбо" в океані.
Тільки в одному Квек мав владу над Майклом. У Квека була дримба, і він, знудившись життям на "Макамбо" та рабством у стюарда, міг переноситись через простір і час на рідний острів Короля Вільгельма, беручи в зуби той нехитрий інструмент і пальцями видобуваючи з нього примітивні мелодії; у такі хвилини Майкл підспівував йому, чи то підвивав — хоч виття в нього було таке саме приємне, мелодійне, як і в Джеррі. Майкл зовсім не хотів вити, але структура його єства була така, що він мимохіть мусив реагувати на музику, як речовини реагують одна з одною в лабораторних дослідах.
Оскільки тим виттям він міг зрадити свою нелегальну присутність в стюардовій каюті, Квекові доводилося шукати втіхи в музиці на ґратах над кочегарнею, де стояла страшенна задуха. Але так тривало недовго, бо чи то волею сліпого випадку, чи то вироком, записаним у книгу життя ще до створення світу, Май-клові судилося зазнати пригоди, що глибоко змінила і його долю, і долі Квека та Дега Доутрі, ба навіть визначила місце, де їм малося дожити віку й лягти в могилу.
РОЗДІЛ VI
Пригода, що мала такі наслідки для майбутнього, призвела до того, що Майкл вельми недвозначно викрив перед усіма свою присутність на "Макамбо". І сталась вона через Квекове недбальство: виходячи з каюти, Квек не причинив щільно дверей. Пароплав гойдало на легкій хвилі, і двері то розчинялися навстіж, то грюкали, зачиняючись, одначе не так сильно, щоб затріснутись назовсім.
Майкл переступив високий поріг із невинним наміром дослідити тільки найближчу околицю. Та щойно він опинився за порогом, пароплав гойднуло дужче, і двері таки затріснулись. Майклові враз захотілося назад до каюти. Послух укоренивсь у ньому глибоко, бо він усім серцем жадав коритися волі свого пана, а по кількох днях ув’язнення вже збагнув, чи здогадався, чи відчув, що Стюард хоче, щоб він залишався в каюті.
Він довго сидів біля зачинених дверей, сумно дивлячись на них, однак був занадто розумний, щоб гавкати на них чи ще як звертатися до такої неживої речі. Він змалечку навчився розуміти, що тільки від живих істот можна чогось домогтися проханням чи погрозою і що коли неживі речі рухаються, як оце двері, то рухаються вони не самі собою і лишаються глухі до всього, з чим звертаються до них живі створіння. Часом він відбігав коротеньким коридорчиком, куди виходили двері каюти, до довгого коридора, що тягся з прови на корму, і позирав ним в один і в другий бік.
Трохи не годину він то відбігав отак, то вертався до дверей, що все не відчинялися. А потім у нього виникла нова думка: якщо двері не відчиняються, а Стюард і Квек не йдуть, то він сам піде розшукає їх. Раз надумавшись, він не вагався ні хвилини, а одразу рішуче подріботів довгим коридором на корму. У кінці коридор загинався під прямим кутом, і Майкл знайшов там вузенькі сходи нагору. Серед багатьох людських слідів він упізнав по запаху Стюардові й Квекові і таким чином дізнався, що вони тут проходили.
Нагорі, на верхній палубі, йому почали зустрічатись пасажири. То все були білі боги, і Майкл не дратувався, коли вони гукали на нього, але й не спинявся, а біг далі, на відкриту палубу, де лежало в шезлонгах ще більше привілейованих білих богів. Та ні Квека, ні Стюарда там не було; Майкл подався ще одними вузькими сходами знов нагору й опинився на шлюпковій палубі. Там, під широкими тентами, спочивало ще більше білих богів — у багато разів більше, ніж Майкл бачив за все своє життя.
Спереду шлюпкова палуба переходила в капітанський місток, що був не вищий за неї, як звичайно на пароплавах, а впо-рівень з нею. Оббігши стернову рубку, на її завітряному боці, в холодку, Майкл і спіткав свою долю; бо треба вам знати, що капітан Данкен мав на судні двох фокстер’єрів і велику перську кицьку, а кицька якраз привела кошенят. На дитячу кімнату для них кицька обрала рубку, і капітан, догоджаючи їй, поставив там коробку для кубла й страхав стерничих усілякими жахливими карами, якщо котрий наступить на кошеня.
Та Майкл нічого того не знав. А перська кицька помітила його раніше, ніж він її. Він, власне, завважив її аж тоді, коли вона кинулася на нього з розчинених дверей рубки. Щойно вгледівши цю несподівану небезпеку, ще й не добравши, що воно таке, Майкл відскочив убік. З його погляду, той напад був нічим не спровокований. Він видивився на неї, наїжачений, і побачив, що то звичайна кицька, а вона вже стрибнула вдруге, з розпушеним хвостом у людську руку завтовшки, повипускавши пазурі й розлючено засичавши.
Цього було б забагато для кожного ірландського тер’єра, що хоч трохи себе поважає. Майкл розізлився, коли кицька стрибнула вдруге, і, відскочивши набік, щоб уникнути її пазурів, спіймав її зубами за спину ще в повітрі. А за мить вона вже корчилась на палубі з перегризеним хребтом.