— Салют, мессіре, — прокричала невтомна пара, і Бегемот замахав сьомгою.
— Ну й гарні, — сказав Воланд.
— Мессіре, уявіть, — загорлав збуджено і радісно Бегемот, — мене мародером обізвали!
— Висновуючи з принесених тобою речей, — відповів Воланд, позираючи на краєвид, — ти і є мародер.
— Чи вірите, мессіре... — задушевним голосом розпочав Бегемот.
— Ні, не вірю, — стисло відповів Воланд.
— Мессіре, присягаюсь, я робив героїчні спроби врятувати те, що було можливо, і оце все, що пощастило відстояти.
— Ти краще скажи, від чого Грибоєдов загорівся? — спитав Воланд.
Обоє, і Коров’єв і Бегемот, розвели руками, підняли очі до неба, а Бегемот гукнув:
— Не збагну! Сиділи мирно, тихо-спокійно, закусювали...
— І раптом — трах, трах! — підхопив Коров’єв. — Стрілянина! Стерявшись від страху, ми з Бегемотом пустилися бігти на бульвар, переслідувачі за нами, ми метнулися до Тімірязєва!..
— Але почуття обов’язку, — прилучився Бегемот, — побороло наш ганебний страх, і ми повернулися!
— О, ви повернулися? — сказав Воланд. — Безперечно, тоді будівля згоріла дощенту.
— Дощенту! — гірко потвердив Коров’єв. — Тобто буквально, мессіре, дощенту, як ви зводили влучно висловитися. Самі головешки!
— Я кинувся, — розповідав Бегемот, — у залу засідань, — це ту, з колонами, мессіре, — розраховуючи витягнути щось вартісне. О, мессіре, моя дружина, якби лишень вона в мене була, двадцять разів могла позостатися вдовою! Але, на щастя, мессіре, я нежонатий, і скажу вам напрямки — щасливий, що не жонатий. О, мессіре, чи можна проміняти парубоцьку волю на гнітюче ярмо!
— Знову почалася якась нісенітниця, — завважив Воланд.
— Слухаюсь і продовжую, — відповів кіт, — так, ось краєвид. Більше нічого неможливо було винести із зали, полум’я вдарило мені в обличчя. Я побіг до комори, врятував сьомгу. Я побіг на кухню, врятував халат. Я гадаю, мессіре, що зробив усе, що міг, і не збагну, чим пояснити скептичний вираз на вашому обличчі.
— А що робив Коров’єв у той час, коли ти мародерствував? — спитав Воланд.
— Я допомагав пожежникам, мессіре, — відповів Коров’єв, показуючи на розірвані штани.
— О, якщо так, то, безперечно, доведеться будувати нову споруду.
— Вона буде зведена, мессіре, — відгукнувся на його слова Коров’єв, — смію запевнити вас у цьому.
— Ну, що ж, лишається побажати, щоб вона була краща колишньої, — зазначив Воланд.
— Так і буде, мессіре, — сказав Коров’єв.
— Вже ви вірте мені, — докинув кіт, — я справжнісінький пророк.
— У всякому разі, ми повернулися, мессіре, — доповідав Коров’єв, — і чекаємо ваших вказівок.
Воланд підвівся зі свого табурета, підійшов до балюстради і довго, мовчки, сам, повернувшись спиною до свого почту, дививсь у далину. Потім він відійшов від краю, знову опустився на свій табурет і сказав:
— Вказівок жодних не буде — ви зробили все, що могли, і більше ваших послуг я поки що не потребую. Можете відпочивати. Зараз почнеться гроза, остання гроза, вона довершить усе, що треба довершити, і ми вирушимо в дорогу.
— Дуже добре, мессіре, — відповіли обидва блазні і пішли кудись за круглу центральну вежу посередині тераси.
Гроза, про яку казав Воланд, уже громадилася на виднокрузі. Чорна хмара піднялася на заході й до половини відрізала сонце. Згодом вона накрила його все. На терасі війнуло прохолодою. Ще по якійсь хвилині стало темно.
Ця пітьма, що надійшла із заходу, накрила величезне місто. Пощезали мости, палаци. Все зникло, ніби цього ніколи не було на світі. Через усе небо перебігла одна вогненна нитка. Потім місто струснув удар. Він повторився, і почалася гроза. Воланд перестав бути видимим у її млі.
Розділ 30
ПОРА! ПОРА!
— Ти знаєш, — казала Марґарита, — саме як ти заснув учора вночі, я читала про пітьму, яка прийшла з Середземного моря... і ці ідоли, ой, золоті ідоли!! Вони чомусь мені весь час не дають спокою. Мені здається, що й зараз буде дощ. Ти відчуваєш, як війнуло прохолодою?
— Все це гарно та любо, — відповідав майстер, палячи та розбиваючи дим рукою, — і ці ідоли, бог з ними... але що воно далі буде, незмога збагнути!
Розмова ця велася, як сідало сонце, саме тоді, коли до Воланда з’явився на терасі Левій Матвій. Віконце до підвалу було відчинене, і якби хто заглянув у нього, він подивував би тому, як чудернацьки виглядають бесідники. На Марґариті просто на голе тіло був нап’ятий чорний плащ, а майстер був у своїй лікарняній білизні. Було це так тому, що Марґариті зовсім нічого було зодягти, позаяк усі її речі лишилися на віллі, й хоча вілла та була дуже недалечко, безперечно, не могло бути і мови про те, щоб піти туди і взяти свої речі. А майстер, усі костюми якого віднайшли в шафі, наче він нікуди і не відлучався, просто не хотів одягатися, розгортаючи перед Марґаритою) ту думку, що ось-ось має подіятися якесь несосвітенне казна-що. Правда, він уперше поголився, рахуючи з тієї осінньої ночі (в клініці борідку йому підстригали машинкою).
Кімната теж виглядала дивно, і щось збагнути в хаосі її було вельми важко. На килимі лежали рукописи, вони ж були на дивані. Валялася якась книжка горбом на кріслі. А на круглому столі було наставлено обід, і серед закусок стояло кілька пляшок. Звідки взялися ці наїдки та напої, було невідомо ані Марґариті, ані майстрові. Прокинувшись, вони все це застали вже на столі.
Проспавши до суботнього заходу сонця, і майстер, і його подруга почувалися в добрій силі й лише одне давалося взнаки після вчорашніх пригод — у обох трохи нило в лівій скроні. З боку психіки в обох зайшли дуже поважні зміни, в чому переконався б кожен, хто міг би підслухувати розмову в підвальній квартирі. Ате підслуховувати цілковито не було кому. Дворик цей тим і був принадним, що завжди він був порожнім. Липи і верба, які з кожним днем закучерявлювалися все дужче зеленню, за вікном точили весняні пахощі, а вітерець, що починав зриватися, заносив їх у підвал.
— Ух ти чорт! — несподівано вигукнув майстер. — Це тільки подумати... — він загасив у попільничці недопалок і затиснув голову руками. — Ні, послухай-но, ти розумна людина і божевільною не була... Ти справді переконана в тому, що ми вчора були в сатани?