— Прасковіє Федорівно!
Прасковія Федорівна вже входила до кімнати, запитально й насторожено дивлячись на Іванка.
— Що? Що таке? — питала вона. — Гроза непокоїть? Ну, нічого, нічого... Зараз вам допоможемо. Зараз я лікаря покличу.
— Ні, Прасковіє Федорівно, не треба лікаря кликати, — сказав Іванко, занепокоєно дивлячись не на Прасковію Федорівну, а на стіну, — зі мною нічого такого особливого немає. Я вже розбираюсь тепер, ви не бійтесь. Ви мені краще скажіть, — щиросердно попросив Іван, — а що там поряд, у сто вісімнадцятій кімнаті зараз подіялося?
— У вісімнадцятій? — перепитала Прасковія Федорівна, і очі її забігали. — А нічого там не подіялося.
Але голос її був нещирий, Іванко відразу це завважив і сказав:
— Е, Прасковіє Федорівно! Ви людина така правдива... Ви думаєте, я бушуватиму? Ні, Прасковіє Федорівно, цього не буде. А ви краще напрямки кажіть. Адже я крізь стіну все відчуваю.
— Упокоївся сусід ваш ось зараз, — прошепотіла Прас-ковія Федорівна, будучи неспроможною перебороти свою правдивість та доброту, і перелякано подивилася на Іванка, уся облившись світлом блискавки. Але з Іванком нічого не сталося страшного. Він тільки багатозначно підняв палець і сказав:
— Я так і знав! Я запевняю вас, Прасковіє Федорівно, що зараз у місті ще упокоїлася одна людина. Я навіть знаю, хто, — тут Іванко таємниче посміхнувся, — це жінка!
Розділ 31
НА ВОРОБЙОВИХ ГОРАХ
Грозу прогнало без останку, і, аркою перевиснувши через усю Москву, стояла в небі барвиста веселка, набирала воду з Москви-ріки. На висоті, на пагорбі, між двома гаями видніли три темні постаті. Воланд, Коров’єв і Бегемот сиділи на чорних конях у сідлах, дивлячись через річку на розложисте місто з ламаним сонцем, що сяяло в тисячах вікнах, обернутих на захід, на цяцьковані вежі Дівочого монастиря.
В повітрі зашуміло, і Азазелло, за яким у чорному хвості його киреї летіли майстер і Марґарита, опустився з ними коло гурту тих, що чекали.
— Довелося вас потурбувати, Марґарито Миколаївно і майстре, — заговорив Воланд після хвилі мовчанки, — але ви не нарікатимете на мене. Не думаю, щоб ви про це пошкодували. Ну, що ж, — звернувся він до самого майстра, — попрощайтеся з містом. Нам пора, — Воланд вказав рукою в чорній рукавиці з вилогами туди, де незліченні сонця розтоплювали скло за рікою, де над цими сонцями стояв туман, дим, пара розжареного за день міста.
Майстер викинувсь із сідла, покинув вершників і побіг до краю кручі. Чорна кирея волочилася за ним по землі. Майстер почав дивитися на місто. В першу хвилину до серця підкралася щемка жура, але дуже швидко її заступила солодкувата тривога, мандрівниче циганське хвилювання.
— Назавжди! Це треба збагнути, — прошепотів майстер і лизнув сухі, розтріскані губи.
Він почав прислухатися і чітко розрізняти все, що діється в його душі. Хвилювання його перейшло, як йому здалося, в почуття глибокої та кревної образи. Але вона була нестійкою, пропала і чомусь змінилася зверхньою байдужістю, а остання — передчуттям постійного супокою.
Гурт вершників дождався майстра мовчки. Комонні дивилися, як чорна висока постать на краю кручі жестикулює, то задирає голову, мовби намагаючись перекинути погляд через усе місто, заглянути за його краї, то хилить голову, наче вивчаючи стоптану миршаву траву під ногами.
Урвав мовчанку, знудившись, Бегемот.
— Дозвольте мені, метре, — заговорив він, — свиснути перед гонитвою на прощання.
— Ти можеш налякати даму, — відповів Воланд, — і, окрім того, не забудь, що всі твої сьогоднішні неподобства вже закінчилися.
— О ні, ні, мессіре, — відгукнулася на те Марґарита, що сиділа в сідлі, як амазонка, підперши боки руками і звісивши до землі гострий шлейф, — дозвольте йому, хай він свисне. Мене охопив смуток перед дальньою дорогою. Чи не правда, мессіре, він цілком природний, навіть тоді, коли людина знає, що в кінці цієї дороги чекає щастя? Хай посмішить він нас, а то я боюся, що це закінчиться сльозами, і все буде зіпсоване перед дорогою!
Воланд дав знак Бегемоту, той вельми пожвавішав, зіскочив із сідла на землю, вклав пальці в рот, надув щоки і свиснув. У Марґарити задзвеніло у вухах. Кінь її став дибки, в гайку посипалося сухе гілля з дерев, злетіла ціла зграя ворон і горобців, стовп куряви понесло до ріки, і було видно, як у річковому трамваї, що проходив повз пристань, знесло в пасажирів кілька кепок у воду.
Майстер стенувся від посвисту, але не оглянувся, а став жестикулювати ще неспокійніше, підносячи руку до неба, мовби погрожуючи місту. Бегемот гордовито огледівся.
— Свиснуто, не перечу, — поблажливо зазначив Коров’єв, — справді свиснуто, але, якщо говорити неупереджено, свиснуто вельми середньо!
— Та я ж не регент, — з гідністю і надувшись, відповів Бегемот і неждано підморгнув Марґариті.
— А давай-но я спробую по старій пам’яті, — сказав Коров’єв, потер руки, подув на пальці.
— Але ти дивись там, — почувся суворий голос Воланда з коня, — без ушкоджень членів!
— Мессіре, повірте, — відгукнувся Коров’єв і приклав руку до серця, — винятково лише заради розваги... — Тут він ураз витягнувся вгору, наче був гумовий, з пальців правої руки скрутив якусь мудровану фігуру, закрутився, ніби гвинт, і затим, раптово розкрутившись, свиснув.
Цього посвисту Марґарита не почула, але вона його побачила в той час, як її разом з гарячим конем кинуло сажнів на десять убік. Поряд з нею вирвало з коренем дубове дерево, і земля вкрилася тріщинами до самої річки. Величезний пласт берега, разом з пристанню і рестораном, висадило в ріку. Вода в ній скипіла, здійнялася, і на протилежний берег, зелений і низинний, виплеснуло весь річковий трамвай з цілковито неушкодженими пасажирами. До ніг схарапудженого Марґаритиного коня кинуло убиту посвистом Фагота галку.
Майстра наполохав цей посвист. Він ухопився за голову і побіг назад до гурту своїх супутників, що чекали на нього.
— Ну що ж, — звернувся до нього Воланд з висоти свого коня, — за всіма рахунками заплачено? Прощання відбулося?
— Так, відбулося, — відповів майстер і, заспокоївшись, подивився в обличчя Воландові відкрито і сміливо.
І тоді над горами прокотився, як трубний глас, страшний голос Воланда: