Але поталанило не так, як було б слід! Івана огорнуло вологим теплом, і у світлі вуглин, що тліли в колонці, він розгледів великі корита, розвішані по стінах, і ванну, всю в чорних страшних плямах на місцях пооббиваної емалі. Так ось, у цій ванні стояла гола громадянка, вся в милі й з мачулою в руках. Вона короткозоро мружилася на Івана у дверях і, очевидячки помилившись у пекельному освітленні, сказала тихо й весело:
— Кирюшко! Облиште це варнякання! Чи ви з глузду з’їхали?.. Федір Іванович зараз повернеться. Геть звідси негайно! — і махнула на Івана мачулою.
Непорозуміння було видиме, і винен у цьому був, безперечно, Іван Миколайович. Але визнати це він не захотів і, вигукнувши докірливо: "Ух, розпусниця!.." — відразу опинився невідь-чого на кухні. В кухні не було нікого, і на плиті у напівтемряві стояло близько десятка загашених примусів. Один місячний промінь, промкнувшись крізь закіптюжене вікно, яке роками не витиралося, скупо освітлював той куток, де в пилюці й павутинні висіла забута ікона, з-за кіота якої висовувалися кінчики двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла приколота маленька — паперова.
Ніхто не знає, яка думка заволоділа ту мить Іваном, але перед тим, як вибігти на чорний хід, він присвоїв одну з тих свічок, а також і паперову іконку. Разом з тими речами він покинув невідому квартиру, щось буркочучи, ніяковіючи при згадці про те, що він хвилину тому пережив у ванній, мимоволі намагаючись угадати, що за один цей нахаба Кирюшко і чи не йому належить бридка шапка-вушанка.
У безлюдному гнітючому провулкові поет розглянувся в пошуках утікача, але того ніде не було. Тоді Іван твердо сказав сам до себе:
— Ну, звісно, він на Москві-ріці! Вперед!
Годилося б, напевно, запитати в Івана Миколайовича, чому він гадає, що професор саме на Москві-ріці, а не деінде. Та біда в тому, що запитувати не було кому. На гидкому провулку не було жодної душі.
За найкоротший час можна було бачити Івана Миколайовича на гранітних сходинках амфітеатру Москви-ріки.
Скинувши з себе одяг, Іван доручив його якомусь приємному бороданю, що смалив самокрутку біля драної білої толстовки і розшнурованих стоптаних черевиків. Помахавши руками, аби прохолонути, Іван ластівкою пірнув у воду. Йому забило дух, така холодна була вода, навіть думка майнула, що, мабуть, і вискочити на поверхню не зможе. Але зміг-таки, і, відсапуючись та пирскаючи, з круглими від жаху очима, Іван Миколайович почав плавати в чорній воді, яка тхнула нафтою, поміж ламливих зиґзаґів берегових ліхтарів.
Коли мокрий Іван пританцював сходинками до того місця, де залишився під охороною бороданя його одяг, з’ясувалося, що викрали не лише другий, але й першого, тобто самого бороданя. Саме на тому місці, де була купка одягу, залишилися смугасті кальсони, драна толстовка, свічка, іконка і коробочка сірників. Погрозивши у безсилій люті комусь удалину кулаком, Іван нап’яв на себе те, що було залишено.
Тієї хвилини його почали непокоїти дві думки: перша про те, що пропало посвідчення МАСОЛІТу, з яким він не розлучався, і друга — чи пощастить йому в такому вигляді безперешкодно пройти по Москві? Все ж таки в кальсонах... Щоправда, кому до того діло, та все ж коли б бува не трапилось якої причіпки або затримки.
Іван обірвав ґудзики з кальсон там, де ті защібались коло кісточок, розраховуючи на те, що, може, в такому вигляді вони уподібняться до літніх штанів, забрав іконку, свічку, сірники і рушив, сказавши самому собі:
— До Грибоєдова! Поза всяким сумнівом, він там!
Місто вже жило вечірнім життям. У куряві пролітали, брязкаючи ланцюгами, вантажівки, і на їхніх платформах, на мішках, порозлягалися догори животами якісь чоловіки. Вікна повсюди були розчинені. В кожному з цих вікон горів вогонь під оранжевим абажуром, і з усіх вікон, з усіх дверей, з усіх підворіть, з дахів і горищ, з підвалів і дворів — виривалося хрипке ревіння полонезу з опери "Євгеній Онєгін".
Побоювання Івана Миколайовича цілком справдилися: перехожі звертали на нього увагу і, сміючись, оглядалися. Тим-то він вирішив зійти з великих вулиць і пробиратися провулочками, де люди не такі прискіпливі, де менше шансів, що причепляться до босої людини, дратуючи її розпитами про кальсони, які вперто не хотіли ставати схожими на штани.
Іван так і зробив, заглибився в таємничу мережу арбатських завулків і почав пробиратися попід стінами, перестрашено зиркаючи навсібіч, щохвилини озираючись, раз по раз ховаючись у підворіттях і уникаючи перехресть зі світлофорами, шикарних дверей посольських вілл.
І на всьому його важкому шляху несказанно чомусь його мучив усюдисущий оркестр, під акомпанемент якого густий бас співав про свою любов до Тетяни.
Розділ 5
БУЛА ВЕРЕМІЯ В ГРИБОЄДОВІ
Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору розташувався на бульварному кільці в глибині миршавого саду, відокремленого від хідника бульвару візерунчастою чавунною огорожею. Невеликий плацик перед будинком був заасфальтований, і взимку на ньому вивищувалася гора снігу з лопатою, а літньої пори він перетворювався в найчудовніший відділ літнього ресторану під парусиновим тентом.
Будинок названо "Домом Грибоєдова" на підставі того, що буцімто колись його мала у власності тітка письменника — Олександра Сергійовича Грибоєдова. Мала чи не мала — ми достеменно не знаємо. Пригадується навіть, що ніякої такої тітки-домовласниці, здається, у Грибоєдова не було... Проте будинок так називали. Більше того, один московський брехун розповідав, що начебто ось на другому поверсі, в круглій залі з колонами, славетний письменник читав уривки з "Лиха з розуму" цій самій тітці, що розляглася на софі. А втім, лихий його знає, може, й читав, вагу має не це!
А вагу має те, що на цей час володів цим будинком якраз той МАСОЛІТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи на Патріарших ставках.
З легкої руки членів МАСОЛІТу ніхто не називав будинок "Домом Грибоєдова", а всі говорили просто — "Грибоєдов": "Я вчора дві години проштовхавсь у Грибоєдова". — "То й що?" — "В Ялту на місяць домігся!" — "Молодець!" Або: "Піди до Берліоза, він сьогодні від чотирьох до п’яти приймає в Грибоєдові..." і так далі.