— Відтягніть від мене навісну чортицю! — завивав кіт, відбиваючись від Ґелли, що сиділа на ньому верхи.
Задерик розняли, Коров’єв дмухнув на прострелений палець Ґеллин, і той зажив.
— Я не можу стріляти, коли говорять під руку! — волав Бегемот і намагався приладнати на місце видраний у нього на спині величезний жмут шерсті.
— Б’юся об заклад, — сказав Воланд, усміхаючись Марґариті, — що учворив отаке він навмисне. Ціляє він добряче.
Ґелла з котом помирилися і на знак цього замирення поцілувалися. Дістали з-під подушки карту, перевірили. Жодне вічко, крім того, що прострелив Азазелло, не було зачеплене.
— Цього не може бути, — наполягав кіт, видивляючись крізь карту проти світла канделябру.
Весела вечеря тривала. Свічки топилися в канделябрах, по кімнаті хвилями розходилося сухе, духмяне тепло від каміну. Наїджену Марґариту охопило почуття блаженства. Вона дивилася, як сизі кільця від Азазеллової сигари відпливають у камін і як кіт ловить їх кінцем шпаги. Їй нікуди не хотілося йти, хоча й було, за її підрахунками, вже пізно. Висновуючи з усього, добігало до шостої години ранку. Скориставшись паузою, Марґарита звернулася до Воланда і несміливо проказала:
— Напевно, мені вже час... Пізно...
— Куди ж ви поспішаєте? — запитав Воланд увічливо, але сухо.
Інші промовчали, вдаючи, що поглинуті спостеріганням сигаретних димових кілець.
— Так, час... — зовсім спантеличена цим, повторила Марґарита і розглянулась, наче шукаючи плащ чи покривало.
Їй раптом стало незручно бути голою. Вона встала і з-за столу. Воланд мовчки стягнув з ліжка свій витертий та засмальцьований халат, а Коров’єв накинув його Марґариті на плечі.
— Дякую, мессіре, — ледве чутно проказала Марґарита і запитально подивилася на Воланда.
Той у відповідь посміхнувся їй ввічливо й байдужно. Безпросвітній туск якось відразу накотив Марґариті на серце. Вона почувалася т ошуканою. Ніякої нагороди за всі її послуги на балу ніхто, вочевидь, їй не збирався пропонувати, як ніхто і не утримував її. Проте вона цілком усвідомлювала, що йти їй звідси не було куди. Побіжна думка про те, що доведеться повернутися до вілли, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попросити, чи що, самій, як спокусливо радив Азазелло в Александрівському саду? "Нізащо!" — сказала вона собі.
— Всього найкращого, мессіре, — промовила вона вголос, а сама подумала: "Аби тільки вибратися звідси, а там я вже дістануся річки та сторч головою".
— Сідайте-но, — раптом владно сказав Воланд.
Марґарита перемінилася на обличчі й сіла.
— Можливо, хочете щось сказати на прощання?
— Ні, нічого, мессіре, — гордо відповіла Марґарита, — окрім того, що коли я потрібна вам іще, то я ладна охоче виконати все, чого ви забажаєте. Я анітрохи не втомилася і дуже втішалася на балу. Отож, якби він тягнувся і далі, я охоче надала б своє коліно для того, щоб до нього прикладалися тисячі вішальників та вбивць, — Марґарита дивилася на Воланда, як через пелену, очі їй наповнювалися слізьми.
— Правильно! Ви маєте рацію! — розкотисто і страшно прокричав Воланд. — Так і треба!
— Так і треба! — як луна, повторив Воландів почет.
— Ми вас випробовували, — сказав Воланд, — ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо в тих, хто дужчий за вас. Самі запропонують і самі все дадуть! Сідайте, горда жінко! — Воланд зірвав важкий халат з Марґарити, і знову вона опинилася на ліжку, сидячи поруч з ним. — Отже, Марґо, — вів далі Воланд, пом’якшуючи свій голос, — чого ви хочете за те, що сьогодні були в мене господинею? Чого бажаєте за те, що відбули цей бал нагою? Яку ціну складете своєму колінові? Які збитки від моїх гостей, котрих ви зараз узивали вішальниками? Кажіть! І тепер уже кажіть без церемоній, бо запропонував я сам. Серце Марґарити затіпалося, вона важко зітхнула, натужно міркуючи.
— Ну, що ж, сміливіше! — заохочував Воланд. — Будіть свою фантазію, підганяйте її! Вже сама присутність при сцені вбивства цього запеклого негідника-барона варта того, щоб людину винагородили, а особливо, якщо ця людина — жінка? Ну-бо?
Подих перехопило Марґариті, вона вже хотіла випалити заповітні й виплекані в душі слова, як вмить зблідла, розкрила рот і витріщила очі. "Фріда! Фріда! Фріда! — прокричав їй у вуха чийсь настирний благальний голос. — Мене зовуть Фріда!" І Марґарита. перечіплюючись на словах, заговорила:
— Так я; отже... можу попросити... одну річ?
— Вимагати, вимагати, моя донно, — відповідав Воланд, спорозуміло усміхаючись, — вимагати однієї речі!
О, як спритно і виразно Воланд наголосив, повторюючи слова самої Марґарити — "однієї речі"! Марґарита ще раз перевела подих і сказала:
— Я хочу, щоб Фріді більше не підносили ту хусточку, якою вона задушила свою дитину.
Кіт закотив очі під стелю і гучно зітхнув, але промовчав, очевидно, пам’ятаючи накручене на балу вухо.
— З огляду на те, — заговорив Воланд, усміхнувшись, — що можливість одержання вами хабара від цієї дурепи Фріди, безперечно, цілком виключена — адже це було б несумісним з вашою королівською гідністю, — я вже й не знаю, що маю чинити. Лишається, хіба що, єдине: назбирати ганчір’я й затикати ним усі шпарини моєї спальні.
— Ви про що говорите, мессіре? — здивувалася Марґарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.
— Цілковито згоден з вами, мессіре, — втрутився в розмову кіт, — саме ганчір’ям, — і спересердя грюкнув лапою по столу.
— Я про милосердя кажу, — пояснив свої слова Воланд, не спускаючи з Марґарити вогненного ока. — Інколи цілком неждано і підступно воно пролізає в найвужчі шпарини. Отож я й кажу про ганчір’я.
— І я про те саме! — гукнув кіт і на всяк випадок відсторонився від Марґарити, прикривши вимазаними в рожевому кремі лапами свої гострі вуха.
— Геть звідси, — сказав йому Воланд.
— Я ще кави не пив, — відповів кіт, — як же я піду? Невже, мессіре, святкової ночі гостей за столом поділяють на два ґатунки? Одні — першого, а інші, як висловлюється цей сумовитий скупердяй-буфетник, другої свіжості?
— Помовч, — наказав йому Воланд і, звертаючись до Марґарити, запитав: — Ви, виходячи з усього, людина винятково добра? Високоморальна людина?