Було вже кілька хвилин на одинадцяту, коли він скінчив диктувати. Блейк підвівся йти, але, повагавшись якусь мить, ще сказав несміливо:
— Містере Форесте, ви просили нагадати вам за коректуру вашої книжки про шортгорнів. Сьогодні вже друга телеграма надійшла: кваплять.
— Я сам уже не встигну, — відповів Дік. — Будь ласка, повиправляйте друкарські помилки, дайте Менсонові, хай перевірить фактичні дані — особливо родовід Короля Девону, — та й відсилайте.
До одидадцятої Дік приймав помічників та завідувачів служб. Аж о чверть на дванадцяту він спекався містера Пітса, організатора виставок, що приніс показати спробний зразок каталога першої з майбутніх щорічних виставок-розпродажів.
Зоставшися вперше на самоті, відколи поїхала карета, Дік зайшов до своєї веранди-спальні й спинився перед рядком барометрів та термометрів на стіні. Але дивився він не на них, а на жіноче обличчя, що сміялося з круглої дерев’яної рамки під ними.
— Поло, Поло, — промовив він уголос. — Невже після стількох років шлюбу ти хочеш здивувати себе й мене? Невже ти в таких дійшлих літах забудеш за розум?
Він надягнув краги і прищібнув остроги, щоб проїхатись верхи зразу після обіду; а випроставшися, ще раз звернувся до обличчя в рамці й підсумував свої думки:
— Ну що ж, заграймо ще в цю гру, — а вже повернувшись іти, додав — На рівних умовах, без ніяких пільг… без ніяких пільг.
— Далебі, якщо я у найближчі дні не від'їду, то доведеться мені зробитися твоїм нахлібником і пристати до "мудреців з мадронового гаю", — сказав Дікові Грейм.
Товариство вже вернулося з прогулянки й мало зійтися в їдальню на коктейлі, але поки що там сиділи тільки вони двоє та Пола.
— Якби ж то філософи всі гуртом написали хоч одну книжку, — зітхнув Дік. — Ні, Івене, ти повинен докінчити свою працю тут. Я тебе примусив її почати, то мушу діждатися й кінця.
Пола теж припрохувала Грейма гостювати довше, і її шаблоново-чемні, байдужі слова здалися Дікові справжньою музикою. У нього аж серце тьохкало. Кінець кінцем хіба не міг він помилитись? Адже годі повірити, щоб двоє таких розумних, дозрілих, уже не юних людей, як Грейм і Пола, могли отак безглуздо захопитися? Це ж не зелені молодятка з серцями врозхрист!
— За твою книжку! — підніс він келиха. А випивши, обернувся до Поли: — Ох і коктейль! Ти сама себе перевершуєш, Пол, а от А-Гея ніяк не можеш навчити. У нього ні коли такі не виходять. Ану, ще один.
РОЗДІЛ XXI
Грейм, їдучи сам зарослими секвойним лісом яругами в пагорбах неподалік Великого Будинку, обзнайомлювався з Селімом — рославим, на тисячу сто фунтів, вороним як галка мерином, що дібрав йому Дік замість надто легкої Альтадени. Кінь був слухняний, сумирний, хоча й жирував іноді; Грейм їхав неквапом, мугикаючи "Циганський шлях", і слова пісні будили в ньому спогади. Надумавшись про буколічних коханців, що вирізьблюють свої імення на корі лісових дерев, він знічев’я, вжарт уломив по гілочці лавра й секвойї, тоді звівся в стременах, дістав довгу стеблину папороті з п’ятипалим листком і зв’язав галузки навхрест. Готового патерана він кинув перед себе на стежку і помітив, що кінь не наступив на нього. Грейм озирнувся й не спускав патерана з очей, поки стежка звернула вбік. Добрий знак, подумав він, що кінь не стоптав його.
І знов його черкали по обличчю гілки лаврів та секвой, і видніли п’ятипалі папороті, мов надили робити ще патерани. Грейм в’язав їх одного за одним і кидав. За годину він доїхав до вершини яру. Стежка через перевал, як він знав, була крута і важка, отож він, подумавши трохи, завернув назад.
Селім раптом загиготів, і звідкись зовсім зблизька озвалося знайоме іржання. Стежка була широка й рівна, і Грейм пустив коня дрібною ристю; минувши довгий заворот, він угледів Полу верхи на Лані.
— Агов! — гукнув він. — Агов! Агов!
Пола притримала кобилу, і він порівнявся з нею.
— Я щойно завернула назад, — сказала вона. — А чому ви вертаєтесь? Я думала, ви поїдете через перевал на Малий Грізлі.
— Ви знали, що я їду поперед вас? — спитав Грейм, замилуваний Полиним по-хлоп’яцькому відвертим поглядом: вона дивилась йому просто в очі.
— Ну аякже! Після другого патерана я була певна.
— А я й забув про них, — винувато засміявся він. — А чого ви вертаєтесь?
Пола заждала, поки Лань і Селім переступлять повалену через стежку вільху, тоді відповіла, знову дивлячись йому просто в очі:
— Бо я не хотіла їхати вашим слідом. І нічиїм слідом, — хутко поправилась вона. — Тільки вгледіла другий патеран, так і завернула.
Грейм зразу не здобувся на відповідь, і запала ніякова мовчанка. Обоє відчували ту ніяковість і знали, що вона постала з невисловленого, але відомого їм обом.
— Ви завжди зоставляєте за собою патерани? — спитала Пола.
— Оце вперше зроду, — похитав головою Грейм. — Стільки кругом підхожих галузок, аж надило, та й пісня вчепилась голови.
— Мені теж — із самого ранку, тільки-но прокинулась, — призналася Пола, цього разу дивлячись просто вперед, бо мусила ухилитись від пагона дикого винограду, що звисав над стежкою.
Грейм бачив її профіль, корону золотаво-каштанового волосся, округлу шию співачки, і йому знов тиснули серце давній біль, жадання й туга. Полина близькість збурила йому душу. Він бачив її постать у ясно-рудому вельветі, а в уяві його тіснились пекучі видива: Пола в басейні верхи на Горянині, Пола стрибає "ластівкою" з сорокафутової вежі, Пола йде через залу в сіро-блакитній сукні старовинного, середньовічного крою, і круглі її коліна неповторно зграбним рухом підносять важку тканину.
— Про що це ви замріялися? — спитала вона й розігнала ті видива.
Цей раз Грейм не забарився з відповіддю:
— Хвалю бога, що ви сьогодні ще ні словом не згадали про Діка.
— Ви так його не любите?
— Будьмо щирі,— сказав він майже суворо. — Вся річ якраз у тім, що я люблю його. А то б…
— А то б що? — перепитала вона рішучим голосом, однак дивлячись не на нього, а перед себе, на нашорошені вуха Лані.
— Я сам не розумію, чого сиджу тут. Мені слід би давно від’їхати.
— Чому це? — знов спитала вона, не відводячи погляду від кобилиних вух.
— Будьмо щирі,— нагадав він ще раз. — Ми ж розуміємо одне одного без слів.