Але знайшлись поважніші люди, котрі не хотіли до сього допустити, і радили, щоб судови дати спокій, не публічитися далі, і не поганити шляхотського імени, а суперечку полагодити таки в селі. І вони таки доконали свого. Тучко поміркував, що кров з носа нічого такого важного, а два знаки на чолі то також нічого. Впрочім він не хотів своїх справ перед суд виволікати, бо він сам розпочав бучу, сам зачепив. За обиду чести також небезпечно було зачіпати, бо колиб так Тачинського притиснули присягою, то мігби признатися, а тоді пропали його сороківці з маткою боскою... Ясьо знова був худоцалохок і також боявся заходити в право з таким крутієм як Тучко, і тому також дав себе намовити до згоди. Він знав також, що такі шляхотські бучі кінчаться в суді злагодою, а то й могоричем. Це нагадав йому оден з його сторонників, і закінчив так:
— Має який там арендар в місті заробити на могоричу, котрий заплатить Тучко, то краще хай заробить свій арендар шляхотський жид Мошко.
Зібрана шляхта повела попід руки обох противників просто до місцевої Заріцької коршми. По дорозі ще сипали на себе погрозами і лайкою, та шляхта зацитькувала їх як могла, навіть затикали їм руками роти.
— Мошку! — крикнув з порога шляхтич, що прийшов перший,— став шабасівку, а то пейси не твої.
* Лікарські оглядини.
Мошко знав добре шляхотські звичаї. Як лише почув в селі крик, догадався, що щось буде, а коли
побачив зближуючуся громаду, то прилагодив зараз усьо: горівку, вишняк, рум, гугель, сир, сметану, кришену цибулю.
Тепер усе це появилося в мить в коршмі на столі і Мошко стояв готовий до послуги.
Павло Федькович Стефанів узяв перший чарку з го-рівкою в руку і говорив голосно:
Панове шляхта! Мир вам і вашим хатам і вашим малжонкам і всім христіянам. До вас пю панє Якимє, на згоду і братерство, моспаненьку. Поперечились як це нераз між шляхтою трафляється, а тепер помирились як треба, як пристоїть добрій шляхті з діда прадіда, моспаненьку, віват! Хай вся сварка, колотнеча і так далі,— моспаненьку — всяке — моспаненьку — діявольське ізображеніє йде на ліси, на гори, на болота непроходимі, недоступні, де — моспаненьку — перець не росте, а когутячий голос не доходить. Ми все — моспаненьку — поладнували, шляхотські непорозуміння між собою, і від прадідних звичаїв — моспаненьку — ми не відступимо. Суд хай буде для хлопства, а не для нас. Ніхто, а цим менче який там писарчук — моспаненьку — не сміє знати, що в нас у селі робиться і як ми живемо, а то візьмуть нас люди на язики... любімся і мирімся — моспаненьку...
Віват! — кричала шлята, і чарка пішла кругом. Було ще рано, і кождий випив радо і став закусувати. Мова Федьковича всім подобалася. Оден Даньо Проч-ко не був з того вдоволений, бо це він ладився говорити, він же був в селі найбільше письменний, бо ходив до міста в школу і знав по німецьки, а Федькович його перебіг. Він не хотів свого подарувати і зараз при другій чарці заговорив: .
Та панове, панє дзєю, як шляхта почубиться, то не є ніц ані раз. Бо де чубляться, там любляться, а можна сказати "віцеверза", де любляться, там чубляться, панє дзею. А нам треба любови і братерства, панє дзєю, щоб із нас хлопство не сміялося. А то булоб дуже зле, панє дзєю — коли хлопство схоче з нами за панєбрацє — свиня з пастухом. Згода і братерство! віват!
Та цеї промови вже ніхто не слухав, бо кождому було пильно випити і закусити. Чарка кружляла без-впинно.
По довгих припрошуваннях і намовах та ну-кан-нях противники вкінці подали собі руки і пішли собі в обійми. Поцілувалися на згоду і братерство. На цім скінчилася церемонія перепросин таких звичайних поміж шляхтою, яку треба було основно запити. Тепер. сиділи погоджені противники побіч себе за столом, товкались чарками і цілувалися частенько, та слюбо-вали собі вічну згоду і братерство. Оба були дуже з цього раді. Тучко з цього, що тепер Ясьо замкне собі хавку раз на все і буде з ним спокій. Зноваж Ясьо не матиме ворога в такім дуку, як Тучко, котрий може йому в дечім помогти. От цеї осени його син ставати буде до рекрутації, а Тучко як поговорить за ним, то певно його не візьмуть.
По селу пішла гомоном вістка, що Тучко з Я сем помирились і тепер у Мошка запивають згоду.
А ви не йдете там подивитися? — каже Владко Гринів до старого Штокала, що стояв на воротах своєї оселі.
А мене там чого? Оден чорт їх посварив, а тепер другий розпиває. Чи одно, чи друге, то образа Божа.
Запивання, або як шляхта каже, напиваннє протяглось до полудня. Мошко все, що давав, записував крейдою на дверах в алькири із середини. Це всьо буде платити ІГучко, котрий в таких разах не дасть себе засоромити такому худопахолкови як Лесів Ясьо.
Вкінці котрийсь шляхтич заспівав всегласно:
Час до дому час; Не треба тут нас. Буде мене жінка бити, Нема кому боронити... Час до дому час...
Другі за ним підтягали. Кождому нагадалося, що сьогодня робучий день, а він його змарнував, і справді час йти до дому.
Тучко вертав до дому під руки з Лесевим Ясьом, котрий так собі підтягував, що не міг на ногах рівно устоятись. У Тучка була голова міцніша і держався прямо.
Знаєте, браця Якиме — вигралисьте у мене межу, ну щож? вона ваша... та я вам ще вдруге тільки відступлю... бігме так правда, як я шляхтич гербу Сас... Зараз завтра відорю власним плугом при свідках... Ось бачите, який я, моспане... далебі! Абим так здоров був... Як братерство, то братерство.
Ні, брацє Янє... що я виграв, то виграв, але зараз нині я вам кажу те саме відорати, а кошта процесу, що ви мені заплатили, то зараз зверну... Абим так Бога при сконанню видів... Не хочу, щоб на мені було тільки чужого, о! — Він став зараз шукати по кишенях за своїм гаманцем, та Ясьо його зупинив за руку.
Ні, брацє, я того не хочу. Заплатив, то заплатив... пропало, що з воза впало, а право таке, що хто програє, той платить.
Підійшли так під хату Лесьового Яся і тут розпрощалися.
Ясьо держачись плота поплівся в хату, а Тучко насунув кашкет на вухо і попрямцював до себе.
Жінка вже знала, що сталося. Він поцілував її в руку
— Я на підпитку, нічого не буду їсти, а йду спати... Ти моя малжонка, моя пані, шляхтянка, ось що...