10М.
Та ти хиба не знаєш, що він цьої ночі найменше двайцять міхів пшениці і жита вивіз?
Та дідько бери... Я гадаю, що складання рахунків за цих десять літ опіки буде важкіше, як сто міхів пшениці.
Цього нема чого боятися. Тачинський зобовя-зався словом, що не буде від мене жадати опікун-чих рахунків.
Не .знаю, чи така умова матиме вагу перед судом...
Тачинський добрий шляхтич, та хоч ми не списали цеї умови на письмі, то він слова не зломить...
Тачинський може рахунків і не жадати, але хто инший їх зажадає, ...от хочби і сам Андрій, як дійде до ліг,..
Тучко начеб забув, що Андрій вічно малолітним не буде і може колись за своє упімнутися, а тоді ніоден суддя його не вратує... Тепер він признав жінці слушність і подивляв її великий розум...
Отже вони вирішили, що треба діло поладнати по доброму, а зачнуть від цього, що поїдуть обоє до Вербинців і привезуть Зосю. Відтак Тучко мав Андріє-ви зробити легеньку надію, що йому по своїй смерти все запише. Така обіцянка нічого не коштує, і можна її не додержати, а все таки держатиметься Андрія на мотузочку, щоб не дуже фиркався...
Андрій працював цілу днину, а вечером пішов опять у кухню вечеряти. Та зараз прийшла за ним вуйна, взяла за руку і повела у світлицю, а по дорозі вже в сінях шепнула йому:
— Андрусю, не роби комедії, прошу тебе... Андрій не спротивлявся. У світлиці застав Тучка
усміхненого, та такого солоденького мов патока, начеб між ними нічогісенько не було.
Ну,— каже — говори почому збіжжя продав?
Воно ще не продане.
— Не продане, але переховане, а на насіння ти —полишив хоч трохи?
На насіння у тестя проміняю. Там є ладна америцька пшениця, якої тут в Зарічу ніхто не має.
Я би тобі також ще кращого насіння у котрогось пана виміняв, бо я зі всіми добре живу. Тільки
^що пан Єнджей не ласкавий на мене і зачинає від якогось часу від мене бокувати...— говорив Тучко з докором, начеб йому зробилася велика кривда...— Не розумію, хлопче, хто тебе так до мене підстроїв, хто тебе так напутив? А колиб ти у кожньому ділі відносився до мене з серцем, то все вияснилобся. От з цими сороківцями. Я їх взяв, видусив від Тачинського, та не для себе. Тачйнський забожився, що опріч нивки за рікою для Зосі нічого більше дати не може. Шляхтич затявся. Я знаю, що у його є покладні гроші, але і дітей багато і розминуться. Тож я кажу до його: не дасте дочці, то не дайте, але мені дещо перекиньте за такий добрий інтерес. Я собі слюбую зараз таке: ці гроші, то на посаг для першої дочки Андруся, що вродиться. І ці сороківці, і цього дуката російського я маю і задержу до слушного часу... Отож знай, для кого ці гроші: для першої твоєї дочки. Ну, чи в цім що злого?
Андрій слухав цих слів непевний, чи йому не причулося? Хибаж це може бути правда? Він дивився не довіряючи то на Тучка, то на Тучкову.
— Бачиш хлопче, як воно зле і грішно підозрівати других не розібравши гаразд, чи є підстава? Миж собі не чужі. Я тебе виховував від малого і заслужив собі на це, щоб ти не уважав мене за свого кривдника, а за приятеля. Ти хиба ще не забув, як я привів тебе за руку із цвинтара від гробу батька заплаканого?
Вуйкови задріжав голос, начеб справді плакати збирався. Андрій дуже збентежився. Він поцілував вуйка і вуйну в руку:
— Прошу мені вибачити, я цего всего не знав...
Тепер бачиш, як воно, не добре наставляти вухо на людські злобні набріхування таких Дмитрів, та Ясів. Ти знаєш, що це мої найтяжчі вороги...
Я з ні одним з них слова не говорив від тоді ще...
То знайшлися инші пискачі... У мене ворогів досить... Тепер тоб^ таке скажу: я богатий, а своїх дітей у мене не має. Кёмуж це лишу по собі? Правда, є у мене два брати і сестра. Оден повіявся кудись світами. За це у другого є ціла копиця дітей, але вони від мене зломаного гроша не дістануть, бо не варті цього... Сестра лишила двох хлопців... Цим я дам, та це все... А я вже зачинаю старітися, і я хотівби, щоб ти з жінкою остав при мені, пильнував мого і свого, і щоб ми вже ніколи не розлучилися. По моїй смерти сплатиш моїх двох сестрінців, а решта твоє. Я знаю, що ти добрий будеш господар і не змарнуєш моєї пращ. А тоді будеш богачем на всю околицю. Тепер вже знаєш, чому я підмовив римара, щоб не уступався з хати? Тобі я сього зараз не говорив, бо ти дуже запалився до свого господарства, до самостійности. Я тобі не дивуюся, бо я би сам так зробив. Це дуже приманчиве для молодого чоловіка. І не зараз це сказав би я тобі, як би непорозуміння між нами не зайшло. Мене би дуже боліло, якби мене одну годину хто небудь підозрівав, та ще о такі свинства...
Тучкова дивилася на свого чоловіка з подивом до його розуму і меткости. Піддала йому одно слово: по доброму, а він зараз повів діло так по мистецьки, що вона сама хотіла вже вірити. Розумна голова, наче у якого комісаря, не то що...
По цій розмові терпів Андрій на великі докори совісти. Він так невинно вуйка посудив, підсував йому такі свинства, а то все було неправда. Не потрібно так поспішав з цим збіжем... Обмовляти —чоловіка безвинно або посуджувати, це гріх, і він собі те добре затямив. З такими прикрими думками він заснув...
VII.
В найблищу неділю вибрались Тучки з Андрієм залубнями до Вербинців, як колись на обзорини.
Тачинські не сподівались таких гостей. Вони цілий час журилися недолею Зосі, та ломили собі голову, якби повести діло, щоб з сього клопоту дитину освобо-дити.
Тучко був веселий, богато жартував і поводився так, начеб нічого не сталося. А це, що було, це така буденна дрібниця, що життя без сього не може обійтися, і не варто про це згадувати.
Тачинські після цего всего, що знали, не могли з дива вийти. Часом лише приходило Тачинському на думку підозріння, чи часом Тучко якого нового шельмовства не задумує... Тачинський був добряга і кож-нього вважав за доброго. Колйж раз прихопив когось на якім поганім вчинку, то вже йому не вірив більше. Але він був для гостей чемний, хоч здержливий. Це завважав Андрій і сказав тестеви на боці:
— Я його невинно посуджував. Все вияснилося, я вам опісля розповім.— Це саме шепнув він і Зосі, і вона зараз повірила і повеселішала. Тепер стали забавлятися весело, а навіть Зося співала, чого вже давно не робила.