— Здоров, Лафарже.
На порозі одного дому сидів чоловік, покурюючи люльку.
— Здрастуй, Майку.
— Ти що, посварився з жінкою? Остуджуєш свій гнів?
— Ні, просто гуляю.
— У тебе такий вигляд, ніби ти щось загубив. До речі, — сказав Майк, — сьогодні знайшлася одна людина. Ти знаєш Джо Сполдінга? Пригадуєш його дочку Лавінію?
— Так, — відповів Лафарж, обливаючись холодним потом. Йому здалося, що це сниться вже бачений сон. Він знав, які слова буде сказано далі.
— Лавінія сьогодні вернулася, — провадив Майк, затягуючись люлькою. — Ти пригадуєш, що вона пропала на дні мертвого моря десь близько місяця тому? Тоді знайшли дуже спотворений труп, який вважали її тілом, і з тих пір сім'я Сполдінгів була наче не при собі. Джо ходив і казав усім, що вона жива, що насправді це не її тіло. Уяви собі, він мав рацію. Сьогодні ввечері Лавінія знайшлася.
— Де? — спитав Лафарж, відчуваючи, що дихає часто-часто й що серце в нього калатає, мало не розірветься.
— На головній вулиці. Сполдінги саме купували квитки в кіно. І тут зненацька в юрбі з'явилася Лавінія. Ото, мабуть, була сцена! Вона їх спершу не впізнала. Вони Пройшли за нею піввулиці, а потім заговорили до неї. Лише тоді вона їх пригадала.
— Ти її бачив?
— Ні, але чув, як вона співала. Пам'ятаєш, як вона бувало виводила "Дорогі моєму серцю Лох Ломонда береги"? Так-от, вона нещодавно співала цю пісню батькові. Приємно почути її голос: вона ж така вродлива дівчина. Яка несправедливість, думав я, що вона померла. Отож приємно дізнатися, що вона вернулася жива й здорова. Послухай-но, у тебе нездоровий вигляд. Ходи до мене, вип'єш ковток віскі...
— Ні, дякую, Майку, — відказав старий і рушив далі. Він почув, як Майк побажав йому спокійної ночі, але сам не відповів, бо вп'явся поглядом у двоповерховий будинок, де виткі марсіанські рослини розкидали по високому кришталевому даху китиці темно-червоних квітів. З протилежного боку, над садом, був балкон з химерними залізними ґратами; у вікнах світилося. Було вже дуже пізно, а проте він питав себе: "Що станеться з Анною, якщо я не приведу додому Тома? Цей другий удар, друга смерть, як вона перенесе їх? Чи пригадає вона першу смерть, і цей сон, і раптове зникнення? О боже, я мушу знайти Тома, інакше що буде з Анною? Бідна Анна чекає біля причалу". Він зупинився й підняв голову. Десь нагорі голоси бажали іншим тихим голосам спокійної ночі, двері одчинялись і зачинялися, світло потьмарилося, а ніжний спів тривав. За мить дуже гарна дівчина років вісімнадцяти вийшла на балкон.
Лафарж погукав крізь пориви вітру.
Дівчина обернулась і поглянула вниз.
— Хто там? — вигукнула вона.
— Це я, — сказав старий, але, зрозумівши, наскільки недолуга й чудна ця відповідь, замовк і тільки ворушив губами. Може, йому слід крикнути: "Томе, сину мій, це твій батько". Як заговорити з нею? Вона, чого доброго, подумає, що він божевільний, і покличе батьків.
Дівчина перехилилась, осяяна блідим місячним світлом.
— Я тебе знаю, — тихо промовила вона. — Будь ласка, йди звідси. Я нічого не можу зробити.
— Ти мусиш повернутися! — вирвалось у Лафаржа перш, ніж він міг себе стримати.
Освітлена місяцем постать сховалася в тінь, так що від неї не лишилося нічого, лише голос,
— Я більше не твій син, — сказала вона. — Не треба було ніколи приїздити до міста.
— Анна чекає біля причалу!
— Мені жаль, — промовив спокійний голос. — Але що можу вдіяти? Я щаслива тут, мене люблять не менше, ніж ви любили мене. Я є тим, чим я є, і я беру те, ідо можна взяти. Тепер запізно, мене вже спіймано.
— Але ж Анна... яке це буде для неї горе. Подумай-но про це.
— В цьому домі надто багато про мене думають; я наче ув'язнена. Не можу я стати тим, ким була.
— Ти Том, ти ж був Томом, правда? Ти не жартуєш зі старим. Насправді ти ж не Лавінія Сполдінг?
— Я ніхто, бо я — це я. Хоч де б я була, я є чимсь, а тепер я стала такою, що ти вже нічого не вдієш.
— Тобі небезпечно лишатися в місті. Краще тобі жити на березі каналу, де ніхто тобі не заподіє ніякої шкоди, — благав старий.
— Це так, — сказав, вагаючись, голос. — Але ж тепер я мушу зважати на цих людей. Як вони страждатимуть. коли зранку виявиться, що вони мене втратили, цього разу назавжди? В усякому випадку, мати знає, що я таке; вона догадалася так само, як і ти. Гадаю, вони всі догадались, але не висловлюють своїх сумнівів. Ніхто не сумнівається в провидінні. Якщо не можна мати чогось у дійсності, її з успіхом заміняє мрія. Може, я не стала воскреслою покійницею, але зате стала чимсь майже кращим для них: ідеалом, породженим їхніми мріями. Передо мною вибір — вразити їх чи твою дружину.
— Їх п'ятеро в сім'ї. Вони зможуть легше перенести втрату.
— Прошу тебе, годі, — сказав голос. — Я втомилася.
Голос старого прозвучав твердіше.
— Ти мусиш повернутись. Я не можу допустити, щоб Анна пережила ще одне потрясіння. Ти наш син. Ти мій сяй і належиш нам.
— Ні, прошу тебе! — промовила, тремтячи, тінь.
— І дім, і ці люди для тебе чужі!
— Ні, не треба цього робити!
— Томе, синку мій! Томе, послухай-но мене. Вертайся до нас, злізай з балкону лозами, хлопчику. Ходімо, Анна чекає тебе. Ми дамо тобі рідний дім, усе, що ти захочеш.
Старий напружено вдивлявся вгору, бажаючи, щоб усе було так, як він каже.
Тіні заколихалися, зашелестіла виноградна лоза.
Нарешті тихий голос промовив:
— Гаразд, тату.
— Томе!
У місячному світлі з'явилася хлопчача постать, яка моторно спустилася виноградними лозами. Лафарж простягнув руки, щоб підхопити хлопця. В кімнаті нагорі спалахнуло світло. З-за одного заґратованого вікна пролунав голос:
— Хто там унизу?
— Швидше, хлопчику!
Ще позасвічувалося світло, почулися нові голоси.
— Стій, у мене рушниця! З тобою все гаразд, Вінні?
Зачувся тупіт ніг.
Старий разом із хлопцем кинулися бігти через сад. Коли вони грюкнули фірткою, пролунав постріл. Куля вдарилася об мур.
— Томе, біжи тудою! Я побіжу сюди, щоб відвернути їхню увагу! Прямуй до каналу, я зустріну тебе там за десять хвилин, хлопчику!
Вони розбіглися.
Місяць сховався за хмарою. Старий біг крізь темряву.
— Анно, я тут!
Стара жінка, тремтячи, допомогла йому сісти в човен.