— Відкривай свою сосисочну, — сказав голос, і рука у вкритій діамантами рукавичці рвучко гойднулася. — Готуй їства, готуй страви, готуй дорогі вина, бо ця ніч воістину велика ніч!
— Ви хочете сказати, — мовив Сем, — що дозволяєте мені залишитися тут?
— Так.
— Ви не сердитеся на мене?
Маска лишалася незворушна, ніби висічена з каменю, холодна й сліпа.
— Відкривай свою харчевню, — сказав тихо голос. — І візьми оце.
— Що це таке?
Сем зиркнув на срібний сувій, на якому танцювали зображення змій — ієрогліфи.
— Це дарча грамота на землю, на всю територію від срібних гір до блакитних горбів, від отого мертвого солоного моря до далеких долин місячного каменю та смарагду, — сказав вождь.
— М-мені? — спитав недовірливо Сем.
— Тобі.
— Сто тисяч миль землі?
— Вона твоя.
— Ти чуєш, Ельмо?
Ельма стояла, спершись на алюмінієвий сосисочний павільйон, заплющивши очі.
— Але чому ви даєте мені все це? — спитав Сем, намагаючись зазирнути в щілини-очі.
— Це ще не все. Ось, візьми.
З'явилося ще шість сувоїв. Виголошувалися назви — ще і ще, назви нових територій.
— Та це ж половина Марса! Я володію половиною Марса! —вигукнув Сем, стискаючи в руці сувої.
Він помахав ними перед обличчям Ельми, охоплений божевільною радістю.
— Ельмо, ти чуєш?
— Чую, — відповіла Ельма, вдивляючись у небо. Жінка, здавалося, шукала там чогось. Вона була якось дивно стривожена.
— Дякую, о, дякую, — говорив Сем до бронзової маски.
— Сьогодні знаменна ніч, — сказала маска. — Тож будь напоготові.
— Авжеж буду. Мене чекає сюрприз? Мабуть, ракета з Землі прибувають раніше, ніж ми думали, на цілий місяць раніше? Всі десять тисяч ракет з поселенцями — шахтарями, робітниками і їхніми дружинами! Разом їх буде сто тисяч. Хіба ж не здорово, Ельмо? Бачиш, я казав тобі. Я казав тобі, що в отому місті не завжди буде лише тисяча жителів. Прибуде ще п'ятдесят тисяч, а за місяць ще сто тисяч, а на кінець року там буде п'ять мільйонів землян. І мені належить єдина сосисочна на дорозі до копалень, на перехресті шосе!
Маска попливла за вітром.
— Ми залишаємо тебе. Готуйся. Це все твоє.
В розсіяному місячному світлі, наче металеві пелюстки якоїсь доісторичної квітки, наче величезні голубі пера, наче гігантські кобальтові метелики, старі кораблі повернулися й попливли по шурхітливих пісках, а маски виблискували й мерехтіли, аж поки останній відблиск, останній спалах блакиті не зник між пагорбів.
— Ельмо, чому вони це зробили? Чому вони не вбили мене? Може, вони щось знають? Що з ними таке? Ельмо, ти розумієш? — Він струснув її за плечі. — Я володію половиною Марса!
Вона стежила за нічним небом і чекала.
— Ходімо, — сказав він. — Треба все підготувати. Гарячі сосиски, теплі булочки, смачна приправа, серветки, і скрізь бездоганна чистота! Гей! — Він пішов у танець, хвицяючи ногами. — Ой людоньки, який я щасливий! Так, сер, щасливий я! — фальшиво заспівав він. — Це мій щасливий день!
Він зварив сосиски, нарізав булочки, покришив цибулю — весь час прискорюючи темп.
— Подумати тільки, той марсіанин сказав, що мене чекає сюрприз. Це може означати лише одне, Ельмо. Оті сто тисяч прибувають раніше, ніж планувалося — саме цієї ночі! Це буде справжня повінь! Доведеться працювати не складаючи рук. До того ж сюди понаїжджають туристи, Ельмо. Ми заробимо силу грошей!
Він вийшов надвір і глянув на небо, але нічого не побачив.
— Вони можуть бути тут кожної хвилини, — сказав він, жадібно вдихаючи холодне повітря. — Ах!
Ельма мовчала. Вона почистила картоплю для печені, не одриваючи очей від неба.
— Семе, — обізвалась вона перегодом. — Ось вона. Подивись-но.
Він підвів очі.
Земля. Вона піднялася над пагорбами, зелена, ніби одшліфований коштовний камінь.
— Добра стара Земле, — любовно прошепотів він. — Добра стара чудова Земле. Своїх зголоднілих синів надішли мені. Як це говориться в тому вірші? Пришли мені своїх голодних. Земле-мамо. Тут на них чекає Сем Паркхіл, сосиски в нього гарячі, булочки теплі, в світлиці заметено. Ну ж бо, Земле, присилай мені свої ракети!
Він вийшов, щоб поглянути на свою оселю. Ось вона перед ним, на дні мертвого моря, красується, ніби щойно знесене яєчко, єдиний осередок світла й тепла на сотні миль безлюдної пустелі. Вона була наче серце, що б'ється у великому темному тілі.
Він дивився на неї вогкими очима, відчуваючи, як до горла йому підкочується клубок.
— Підходьте, — запросив він небесні зорі. — Хто перший в черзі?
— Семе, — сказала Ельма.
В чорному небі щось яскраво спалахнуло.
Спалахнула Земля.
Частина її, здавалося, розлетілась на мільйони шматочків, ніби вибухнула велетенська мозаїка. Хвилину вонаа горіла, капаючи вогнем, втроє більша проти звичайного, а потім пригасла.
— Що воно таке було? — спитав Сем, вдивляючись у зелений вогонь на небі.
— Земля, — відповіла Ельма, згорнувши руки.
— Не може цього бути, це не Земля! Ні, це не Земля! Це неможливо.
— Ти хочеш сказати, це не могла бути Земля? — сказала Ельма, дивлячись на чоловіка. — Зараз це вже не Земля. Ні, це не Земля. Ти це хочеш сказати?
— Не Земля — о ні, це не могла бути Земля! — голосив він.
Він стояв, узявшися в боки, роззявивши рота, втупивши в небо широко розплющені осклілі очі.
— Семе! — гукнула дружина і вперше за ці дні її очі заблищали. — Семе!
Він тупо подивився на неї.
— Ну, що ж, — сказала вона і на мить змовкла, оглядаючись навкруги. Потім жваво кинула собі на руку мокрого рушника. — Більше світла, ввімкни музику, повідчиняй усі двері, Семе. До нас мають прибути нові, клієнти десь за мільйон років. Так, сер, треба бути напоготові.
Сем не поворухнувся.
— Яке вдале місце для сосисочної, — мовила вона, беручи із баночки зубочистку. — Відкрию тобі невеличкий секрет, — прошепотіла вона, нахиляючись до чоловіка. — За всіма ознаками тут має розпочатися мертвий сезон.
ЛИСТОПАД 2005. СПОСТЕРІГАЧІ
Того вечора всі повиходили надвір і задерли голови. Вони залишили все — хто вечерю, хто прання, навіть ті, хто готувався дивитись кіно, — всі повиходили на свої вже не нові ґанки й почали стежити за зеленою зіркою Землі. Вони зробили це підсвідомо, як тільки почули по радіо новину. Там була Земля, на яку насувалася війна, і там були сотні тисяч матерів або бабусь, батьків або братів, тіток, дядьків або двоюрідних братів і сестер. Вони стояли на ґанках і намагались повірити в існування Землі, так само як колись намагались повірити в існування Марса — питання тепер ставилося навпаки. З усіх поглядів Земля для них була мертва: вони не бачили її по три, по чотири роки. Простір був добрим анестезуючим засобом, сімдесят мільйонів миль простору притупляли почуття, присипляли пам'ять, робили Землю безлюдною, стирали минуле, давали цим людям змогу працювати. Але тепер, цього вечора, мертві воскресли. Земля знову залюднилася, прокинулася пам'ять, був званий мільйон імен: що воно робить такий-то на Землі цього вечора? Що там з тим або з іншим? Люди на ганках скоса позирали один на одного.