Коли дівчата вийшли в національних своїх пишних строях перед рампу, починаючи другий відділ (їхній відділ), — зала принишкла. Зітхнула, як одними грудьми. І замерехтіла очима. Аті здалося, що тиха, радісна усмішка попливла, як хвиля, по тих усіх юнацьких обличчях, по всьому тому знеосібленому стриженому морю... І раптом вибухнула громовими оплесками. Аж комісар, що сидів у першім ряду, здригнув, й ніби стривожено озирнувся по залі, й знизав плечима... Такі несподівані й такі грімливі були ті оплески після недавнього знудженого ляпотіння й того невиразного "іржання" (як було видалося Аті), що супроводили перший відділ концерту. А заля гримотіла й промінилася очима на сцену...
Дівчата пересміхнулися, зринаючи з депресії. "Диви! Це та страшна публіка, що так грізно вмаширувала!.."
Дівчата заспівали...
Кожна їхня пісня була стрічана й проваджана бурею оплесків. Хлопці, всі ті стрижені селянські й робітничі діти, дуріли з радості, з захоплення. Так їм подобалося те, що співалося, і як співалося, і ті, що так чудесно співали... Вони гримотіли й кричали "біс!" і кричали "браво!" І знову гримотіли, викликаючи по двічі ту саму пісню...
Комісар чогось хвилювався, йорзав на свойому стільці в переднім ряду, озирався. А потім, нахмарений і схвильований, криво посміхаючись, звівся й десь пішов... Мабуть, домовлятися з кимсь, щоби продовжити цей прекрасний, цей небувалий досі тут, у цих стінах, концерт, що приніс тим стриженим дітям стільки радості...
А концерт гримів. Дівчата, окрилені успіхом, промінилися, й промінилися їхні пісні, маршируючи тріумфально через людські душі й серця. Співачкам здавалося, що це вони самі маширують так через ті душі й серця. Побідно.
Найбільше повезло пісні "А ще сонце не заходило, та й настала темнота". Коли дівчата її проспівали, заля довго не могла вгамуватися, трепетала в оплесках і тупотіла, кричала "біс!" "біс!" "ще!!" "дайош!!". Стрижені голови аж підводилися, громадилися на всім просторі хвилями, вище, вище, перевершуючи хвиля хвилю. А в передніх рядах сиділо начальство — старші "воєначальники" й шереги блискучих молодших командирів всіх рангів і всіх родів зброї (від танкістів до авіаторів) — і так само били "браво", сміялися весело й гатили в долоні... "Не бере, не виходять!" Тоді командири, сміючись, стали бити організовано, всі враз, кричучи: "Бі-і-іс!!" А посередині командирського грона, в самім центрі тієї блискучої й мерехкучої старшинської молоді, сидів командир місцевого полку Денисюк і, сміючись, теж бив у долоні. І теж кричав "біс". Це особливо додавало охоти всій залі.
Між рядами в галасі й гармидері прослизнув комісар і сів поруч командира полку. Блідий і насуплений, він щось шепнув тому на вухо... Командир полку сховав раптом руки в кишені й зімкнув уста. Усмішка щезла, лице посіріло... Переставши бити "браво", він трішки підвівся й метнув з-під стрішкуватих брів поглядом по залі — й все ущухло моментально. Дівчата, що саме вийшли на естраду, "на біс", розгубилися, помітивши, як шепотів комісар, як позирнув командир і як несподівано й незрозуміло все перемінилося враз, як тріумфальний шум вщух нагло, немов осипався цвіт, побитий морозом.
Розгубившись, дівчата так і стояли біля рампи, не знаючи, що ж їм робити. Вони ж вийшли на "біс", а заля мовчить, похнюпилась, опустила очі. Мовчить. Що ж робить? Дівчата стоять і дивляться в перші ряди, чекаючи відповіді, мовби питаючи в начальства, "чи співати".
Комісар склав обличчя в величаву гримасу, махнув до них рукою милостиво й, розтягуючи склади, прорік:
— Пой-тє!
Дівчата проспівали свою останню пісню, ту, що за неї їх так викликано.
"А ще сонце не заходило, та й настала темнота"...
І замовкли. Заля — ані звука. Комісар поляпав у свої ладошки, два-три чоловіки поруч нього скромно підтримали компанію, але вся решта, вся зала — ані звука.
Дівчата почувалися так, ніби їх вистьобано дубцем за якусь невідому провину.
Бідолашні, вони не знали, що вся справа в т. зв. "бдітельності" та в дбайливому оберіганні вояцтва від впливу "місцевого націоналізму"... Поки вони співали, поки їхні пісні тріумфально марширували людськими душами й серцями, блюститель ладу й політичної чистоти "пролетарського воїнства", комісар полку Шубін побіг і забив десь на сполох, і потім припинив усе це чарівне дійство.
"Ніззя!"
Ще сяк-так це можна "там", за стінами, але зась "тут", у цій цитаделі.
Крапка. Дисципліна. Виконання.
Заслона зашморгнулася й закрила розгублених співачок. Паленіючи з сорому, з образи, з хвилювання і бліднучи з остраху, вони зійшли зі сцени за куліси...
Вони тут зайві!!. Їм тут зась!..
Це було чітке й пекуче почуття, що з особливим болем відгукнулося в Атиній душі.
І тільки тепер вона звернула увагу на факт, що ніде тут, в цій цитаделі, так рясно списаній великими й блискучими гаслами та різними цитатами й написами на дверях, вона не бачила жодного українського слова. Жодного слова, написаного по-українському! Отже...
Отже, загадка зі зміною поведінки стриженої маси розгадується дуже просто:
"Ніззя!"
За куліси прийшов штивний і зарозумілий комісар і спитав, чи не знають вони щось гарне по-російському?.. "Ні, не знають!.." "Як "ніззя" так, то "ніззя" й так".
Ніхто не прийшов їх проводжати чи щось сказати, бодай з чемности. Мов утяло. Лише командир полку офіційно й сухо, й сумно (так, сумно) подякував їм за спів і так же офіційно одкозиряв, сказавши, що гонорар вони отримають завтра... їм пришлють...
Коли вони виходили, блискучі й хвацькі командири, оті всі, що так захоплено й так спонтанно вибігали з більярдних кімнат при їх появі, а потім так завзято били "браво", зараз трималися обережно, стороною... Стрижені ж хлопці витупотіли масою геть і десь "строїлися" — чути було на подвір'ї горлаті й безтямні команди, — там смирні й милі хлопці робилися знову страховиськами — вповзали в свої дубові шинелі, в шоломи, підтягали на обличчях ремінці, як намордники, гатили страховинно чобітьми, — ставали, знову грізною, бездушною масою роботів з кам'яними обличчями...
Від усього Аті зробилося тужно.
"В дальокой край товариш од'їжджає" — чути меланхолійно звідкись з місцевим непоправним акцентом.