Чекаючи, що буде далі, Ата перевела очі на височенну осику, що стояла осторонь в сонячнім сяйві й, здавалося, сягала вершиною до самісіньких білих пірястих хмаринок. Осика трепетала безліччю листочків, а Ата, піднявши лице, дивилася на них і ворушила губами, ніби хотіла повторити їхній лепет.
— Ви що, молитесь Богу? — зіронізував Павло нарешті.
— Ні, я складаю вірші, — не розгубилась Ата.
— Ого! І що ж, виходить?
— Авжеж, виходить.
— Гм... Цікаво... — Та ж іронія. — І що ж саме виходить?
— А ось, будь ласка... — Ата заплющила очі, як то, вона бачила, робить один знаменитий поет, подумала й продекламувала:
Гей, на нашій осиці
Три мільйони листочків!
Аж три мільйони! Аж три мільйони!
Вони організовують мітинги
І сваряться за промінчик сонячний.
О!
І розплющила очі. Це була явна пародія на вірші сучасних поетів. А може, й не пародія. На всяк випадок Павло, як не спеціаліст у віршах, зробив глибокодумну міну й похитав головою заперечливо.
Ата:
— Що? Погано?
— Ні. По-мойому... вірш кращий, аніж у Тичини, а Маяковському взагалі далеко до такого вірша. Тільки я не вірю, щоб на цій осиці було три мільйони листочків. От що.
— А-а ... Дійсно ... Так не вірите?
— Ні.
— Провірте. Злічіть.
— Справді! Мені це навіть і на думку не спало, — засміявся. — Якби я був літературний критик, то
справді скористався б з вашої поради, щоб не бути "голослівним".
— А вам личило би бути отаким яким-небудь Добринею-Романовим. Ха-ха! Але до діла! Так де ж ваш налигач?
— Ви це серйозно про налигач?
— Цілком.
— Е-е... Налигача то я й не взяв. Але чого так, що аж налигача треба?
— Бо, мабуть, буде занадто багато перепон.
— Ви будете собі ставити перепони?
— Не я, а дійсність їх понаставляла, й мені буде тяжко без вашої допомоги їх поперелазити. Боюсь, що й налигач не допоможе.
— Щось ви мудруєте, туманно говорите... Як той піп притчами. Ну, добре, що ж то за перепони?
— Ви так хочете все зразу! Не можна, ж так. Треба за порядком... Я й сама не знаю, як їх отак одразу назвати, яким словом. Ну, от, скажімо, що всі ті перепони в мене в душі. Ну, от душа моя, мабуть, не підходить до того стандарту, який існує при прийнятті до комсомолу... Ах, лихо з вами, ну як це вам пояснити?
— І чого ж та душа не підходить?
— Та хоч би й того, що в ній той увесь світ, який у ваших душах стоїть твердо на ногах, у моїй душі стоїть догори ногами... Не вкладається інакше туди, лише як догори ногами...
— Гм... Оригінально, але... Рисуєтесь ви, от що. Мовляв, от яка я, дивіться — в моїй душі все стоїть догори ногами.
Ата закусила губу й зітхнула, трохи зніяковіла.
— Що ж тут приємного, як усе шкереберть?.. — Очі її посмутніли, примеркли, ховаючи дерзкі, злі вогники. — Нема чим оригінальничати. Я б хотіла, щоб в моїй душі був мир і спокій і щоб у ній не було того страшного, болючого, дикого кипіння, того хаосу почуттів, сумнівів, зневіри, розпачу, мук... Я б хотіла, щоб у моїй душі було все так, як у вашій, — жодної "опозиції" й жодного "ухилу", все розставлене на полички, все суворо визначено статутом комсомолу чи партії, ніяких вагань і сумнівів, — є приписи й визначену згори на все, є рубрики, скриньки, полички — у них вміщене все життя і навіть увесь світ, все просто, ясно, зрозуміло, нормально: отак — "капіталісти", так — "імперіалісти", так — "пролетаріат", так — "партія"... Все чітко й ясно. Душу вашу не гризе ніякий черв невіри й сумнівів, ніякі болі душевні не баламутять вашого спокою...
— Ви думаєте?
— Що?!. Гм... Я певна. Але я не можу бути такою. Те, що у вас стоїть на ногах у душі, у мене стоїть геть шкереберть.
— Дурниці. Рисуєтесь. Ви така, як і всі, як і я.
— Тепер я скажу — ви думаєте?
— Авжеж. Зітхнула.
— Ну, так, звичайно, я така, як і всі... Але все-таки в душі в мене (за приписами діамату, ніякої душі немає, знаю, але..: про приписи діамату ми поговоримо колись іншим разом) — в душі в мене щось зовсім не те, що потрібне за статутом для нововступаючого до комсомолу.
— А ви статут читали? (Скептичне запитання).
— Звичайно, читала...
— Та що ви?! — аж скинувся Павло щиро. — Ну й як?
— Та от так, як і кажу... Замість проясніння — кипіння й зудари протиріч в моїй душі лише посилилися. Рештки того, що ще сяк-так трималося в моїй душі нормально, стали цапки...
— Киньте, Ато! До чого ці всі тайномовки, загадкові словечка. Не вдавайте з себе оригінальну дівчину, бо ви й так оригінальна, дійсно оригінальна, але не якимсь там "кипінням і муками", а своєю красою, своїм розумом, енергією, нарешті, виключним талантом сценічним...
Ата єхидно, з убивчим сарказмом:
— І, значить, я цілком придатна до комсомолу?
— Іменно! Цілком. Ви на голову вище багатьох інших дівчат... Ви будете красою й гордістю цілої області, де! — цілої республіки!
— Дякую.
Ата помовчала кілька хвилин, сердито й зосереджено розправляючи пальцями заломи на книзі.
— Гаразд... Тоді давайте поговоримо щиро, товаришу Павле!
— Он як! То хіба ми досі говорили не щиро?
— Ні, ми говорили... щиро, але як равлики, як... як без'язикі. А тепер поговорім по-справжньому щиро. Чому б нам не поговорити щиро?
— Справді. Ну, давайте... Але я з вами все говорю щиро.
— Я також. Ви знаєте. А тепер давайте ще щиріше. Ще!.. І от, скажу я вам зараз щиро-найщиріше, мене не беруть завидки, що у вас у душі все так спокійно, ясно, просто, як у солдатській казармі, а бере мене жаль.
— Як, як?
— Жаль.
— Дякую.;.
— Не кепкуйте. Почекайте... Жаль! За вас жаль! І здивування. Страшенне здивування. Як це так, коли існують такі колосальні й безглузді суперечності, або, як то було модно говорити, "ножиці" між життям і вами, тобто між практикою й теорією, а ще точніше, між життям і пропагандою, — як це так у вас у душі мир і спокій?!. Таж ви жива людина! Ви жива людина, друже мій! Та невже ж у вас немає розуму, душі і серця? Та невже у вас, нарешті, немає відваги, мужності?!.
Павло насупився, почервонів, але настроївся слухати терпляче, міцно стиснув уста, не перебивав. Нехай говорить. Проте видно було, що те, що говорила Ата, не було для нього несподіванкою, десь, у якомусь куточку душі його, лежали саме такі думки, зваляні на купу й присипані порохом живосильного забуття, заборонені думки, а тому саме й обернені на попіл, убиті при самім народженні. Власне, не думки, а лише паростки думок, живосилом припорошені... І тому він почервонів, як спійманий зненацька. А Ата говорила: