А він прийшов тоді з-під Берестечка.
Страшна поразка душі всім пекла.
Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.
Гіркі думки не сходили з чола.
Приходив рідко, лагідний не дуже.
Все курить, курить, люлька на губі.
Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.
Якийсь чужий,— мені чи вже й собі?
А якось каже: — Щастя треба красти.
Хоч добре, не заклюнулось дитя.
Весілля знову мусимо відкласти.
Що зробиш, мила, як таке життя?
Погане літо, не було врожаю.
Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.
А я такий, я матір поважаю.
Я впоперек їй слова не скажу.
Бобренчиха все губи затискала,
нікуди з дому Гриця не пускала.
Зустріла матір десь біля криниці.
Про дощ, про грім, про курку, про бичка.
Що добрий гетьман був із Остряниці
і що хазяїн добрий з Вишняка.
Що час летить, а треба якось жити.
Любов любов’ю, а життя важке.
Що вже дітей пора б і одружити.
Насамкінець промовила таке:
— Якби ти добре в бога попросила,
то мали б ми ще й радість на віку:
твоя пішла б за гетьманського сина,
а мій хазяйську сватав би дочку.
А мати — й слова. Тільки почала
чогось про мене дбати, як про хвору.
Дивлюсь: і в церкву старістю пішла
дорогою кружною через гору.
Питаю: — Мамо, хто це вам допік,
що ви уже не ходите тудою?
— Я,— каже,— й стежку обмину в їх бік
і закроплю свяченою водою!
— Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?
Яка вас думка все не полиша?
— Не служать очі на таке дивиться,
щоб так двоїлась хлопцеві душа!
— Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.
Він клявся, мамо, що навіки мій.
— Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.
То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.
— Але то ж — Гриць. І я. То ж ми із Грицем.
Та він же в світі отакий один.
Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.
І що для нього гроші, мамо? Дим.
Хіба наш батько ласий був на гроші?
Хоч таляр він у вузлик зав’язав?
Хіба ж не ви були в Золотоноші
єдине золото, яке він там узяв?
— Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші.
Ти кажеш — батько, а життя біжить.
Наш батько — з тих, що умирали перші.
А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.
А я чуток недочувала,
втішала матір попервах.
Але й сама вже відчувала:
щось правди є в її словах.
Кого діждалась? Парубка чи воїна?
Чому не йде? Здавалося в ті дні,—
моя любов, прогіркла й перестояна
вже скоро душу випалить мені…
Я ж так боялась підлості і бруду!
Гули думки, сколошкані, як рій
Сама нічого, якось перебуду.
А що скажу я матері старій?
А мати знала. Мати все вже знала.
Снує чутки нещастя, як павук.
Не дорікала, не випоминала,
а тільки все їй падало із рук.
А раз сказала з розпачу гіркого:
— Є ж лицарі у нашому краю!
О боже мій, на кого ж ти, на кого
збагнітувала молодість свою?!
…Мені немов полегшало відтоді.
Зболілася. Відмучилася. Годі.
Спинити Гриця не зробила й спроби.
Ходжу, хитаюсь, як після хвороби.
І хоч би злість яка чи ворожнеча,—
нема нічого. Пустка. Порожнеча.
Усе жаліла я його чомусь.
Або до Галі мислями звернусь:
— А може, хтозна, може, так і треба
Бо хто я, Галю, проти тебе?
Ти Вишняківна. Рід у вас гучний
Таких родів не густо у Полтаві.
Твій батько, Галю, чоловік значний.
У нього жінка ходе в златоглаві.
Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.
У нього скроні в срібній папороші.
Буває так, що слава на дурняк,
а в нього слава за великі гроші.
Йому добро саме іде у двір.
І сад рясний, і нива хлібодарна.
Він не який визискувач чи звір,
він просто вміє взяти запівдáрма.
Він посідає греблі і поля,
у Церкву ходить майже щосуботи
Хто — за Богдана, хто — за короля.
А він — за тих, которії не проти.
Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум’ям горить,
він і на цьому теж нагріє руки.
Де треба, вчасно притамує гнів.
Де треба, скаже правди половину.
Щасливий дар. Мій батько так не вмів.
Він знав одне — боротись до загину.
А цей примружить плетиво повік,
все розміркує, зважить, не погребує.
Твій батько, Галю, мудрий чоловік.
А може, хтозна, може, так і треба —
у всіх оцих скорботах і печалях,
у всіх оцих одвічних колотнечах —
і чураївські голови на палях,
і вишняківські голови на плечах.
Вишняк ішов угору все та вгору.
Вишнячка йшла ушир усе та вшир.
А Галя дбала в скриню та в комору.
А бог на небі долю нам вершив.
...Вони жили далеко, за Розкатом.
Од нас іти проз 3адихальний Яр.
У них криниця під дашком лускатим
і добра хата вікнами в базар.
Дощі наллють під хатою калюжу —
стоять хороми при мілкій воді.
А в тій калюжі плавають проз ружі
роменські гуси, наче лебеді.
А господиня пишна і огрядна.
А Галя трусить килими та рядна.
Одна статура в матері і в доньки —
обидві круглі, наче карахоньки.
Такі пухкі у Галі рученята,
коса білява, куца і товста.
Як реп’яшки, зелені оченята
і пишно закопилені вуста.
Глуха до пісні, завжди щось спотворить.
Все вишиває прошви подушóк.
Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,—
гостренькі зуби — чисто ховрашок.
Ото як вийде, як заграє брівками,
очима стрельне і туди, й сюди,
у чобітках із мідними підківками,
зелений верх, козлові переди.
І сниться хлопцям — придане горою,
комори, скрині, лантухи, вози!
А понавколо свахи ходять роєм,
а зверху Галя котить гарбузи...