спало на думку. Може, нам таки пощастить здійснити якесь бажання. Треба нам самим бажати мало не впритул до того, що нам хочеться!
— Не розумію. Поясни, будь ласка, докладніше.
— Ось у цю хвилину ви маєте якесь бажання? Що вам справді потрібне? Щось простеньке, — сказав Суботик.
— Потрібен би мені в цю кімнату маленький стільчик, — трохи подумавши, сказав пан Пляшкер. — Триніжок!
— Гаразд! Триніжок! Як вам здається, що ви одержите, коли скажете машині це бажання?
— Тільки не триніжок!
— Певна річ! Але що саме?
— Горішок! — раптом сказав пан Пляшкер.
— Що ж? Тоді й забажайте горішок.
Пан Пляшкер знову підійшов до машини, увімкнув її й сказав:
— Я хочу, щоб отут на кріслі лежав гарненький, смачненький горішок!
Коли машина припинила тріскотіти й рипіти і вже не так диміла, бо пан Пляшкер її вимкнув, на кріслі лежала консервна бляшанка.
— Ніякий тут не триніжок, а якісь консерви, — розчаровано сказав бідолашний бажальник.
— "Зелений горошок, екстра", — прочитав Суботик з етикетки. — О, мені аж їсти захотілося!
— Я хочу, щоб отут на столі лежав чудовий білий гриб!
Тим часом машина в них за спинами страшно засичала й сипонула іскрами. — Швидше, швидше, ви ж забули її вимкнути! — загукав Суботик.
Але перше ніж пан Пляшкер підбіг, у машині щось луснуло, лампочка, яка щойно ледь-ледь світилася, враз погасла.
— Коротке замикання! — оголосив Суботик.
— Коротке замикання? А що ж нам тепер робити? — запитав пан Пляшкер.
— Зробимо коротке відмикання, тобто відімкнемо себе на якийсь час від цієї машини, і коротке перемикання — на часину перемкнемося на сніданок. А після сніданку добре виспимося, — рішуче сказав Суботик. — А завтра подивимося машину в спокійній обстановці. Згода?
— Згода! — відповів пан Пляшкер.
І, лишивши, як є, все, що постачила їм машина, обидва пішли з дому.
Сьомий розділ. Остання цятка
Уранці наступного дня не Суботик, як завжди, збудив пана Пляшкера, а пан Пляшкер розколошкав Суботика своїм лементом:
— Ой лишенько! Ой горенько!
Суботик, кліпаючи сонними очима, роззирнувся по кімнаті. Пан Пляшкер, уже вдягнений, стояв коло машини здійснення бажань, тримаючи над нею кишенькове дзеркальце так, що в ньому відбивалась її внутрішня частина, і раз у раз скрушно хитав головою.
— Хоча я й нічого не тямлю в машинах... — почав він, помітивши, що Суботик прокинувся.
— Щира правда, — потвердив той. — Я це зрозумів ще під час поїздки вашим автомобілем.
— ...Але я добре розумію те, що оце бачу на власні очі: тут уже годі щось удіяти, — вів далі пан Пляшкер. — Всередині все перегоріло й розплавилось!
— А може, нам пооцтити цю машину, а тоді випробувати ще раз? — сказав Суботик.
— По... Що зробити?
— Залити оцтом.
— Оцтом? Зазвичай машину змащують... — Пан Пляшкер завагався. — Машинною олією.
— Так, так, мабуть-таки, олією буде краще, — уголос розмірковував Суботик.
— То чим же заливатимемо? Оцтом чи олією?
— Найкраще буде залити й оцтом і олією і всипати дещицю солі, — запропонував Суботик.
— Та це ж... це нічого не зарадить!
— Хтозна. А може, просто ніхто ще не випробував такого способу? Ви ж самі сказали, що з машиною вже нічого не вдієш. Отож ми більше їй і не зашкодимо. Гірше, ніж є, не зробимо!
— Правду кажеш, — погодився пан Пляшкер і подався на кухню.
Пані Моркван сиділа біля кухонного столу й снідала. Вона здивовано підвела очі, коли пан Пляшкер став у дверях.
— Ну, сьогодні ви раненько схопилися, — сказала вона, жуючи. — І чого? Ви ж маєте відпустку.
— Еге ж, еге ж, — нервово відповів пан Пляшкер. — Мені треба оцту й олії. Ви не могли б позичити?
Пані Моркван на мить припинила жувати.
— Оцту й олії? — перепитала вона протягло. —
Так рано? Хочете зготувати салат? То чого б вам не
зробити його тут, у кухні?
— Ні, який там салат! — квапливо сказав пан Пляшкер. — Я... я хочу зробити певну спробу.
Пані Моркван підвелася й, хитаючи головою, обійшла круг столу.
— Спробу! Яку спробу? — спитала вона.
Замість відповіді пан Пляшкер лише ніяково знизав плечима.
— Ну, якщо вже вам так дуже треба... Ось, візьміть, — сказала пані Моркван і подала йому пляшечку з оцтом і другу — з олією. Пан Пляшкер узяв їх і хотів був зникнути з кухні, та пані Моркван не дала йому піти. — А коли навідається ваш приятель? — спитала вона. — Як приїде, то може спо
кійнісінько зазирнути й до мене!
— Я йому скажу, — відгукнувся пан Пляшкер, вже виходячи. — Боюся тільки, що він ближчим часом не приїде.
— Він дуже чемний чоловік, — ще сказала пані Моркван, аж тоді зачинила за паном Пляшкером двері.
Суботик уже нетерпеливився:
— Ви все роздобули?
— Ось оцет і олія. А сільничка онде.
— Що ж, тоді вперед, — сказав Суботик, виліз на стіл, спочатку спорожнив у машину пляшечку з олією, потім вилив туди ж таки оцет і нарешті сипнув у розтруб добру жменю солі.
Коли оцет розплився всередині корпусу, машина почала потріскувати, над нею злетіли іскри, і слабенько заблимала червона лампочка.
— Щось зрушилося з місця! — захоплено вигукнув Суботик. — Тепер загадуйте їй бажання, тільки швидко!
Пан Пляшкер схвильовано став перед машиною.
— Я хочу, щоб Суботик завжди... Ні, не так! Може, знов усе піде косо-криво... Треба спершу випробувати, чи вона справді працюватиме. Отже: я хочу, щоб отут, на цьому столі, з'явилася
стомаркова купюра!
Машина жахливо застогнала, загарчала й закректала, червона лампочка заблимала з шаленою швидкістю, і на столі справді з'явилася грошова купюра. Пан Пляшкер швиденько поставив перемикача на "вимкнено".
— Справжні гроші! Машина знов працює! — мало не підскакував він з радощів. — Я так потерпав, що вона видасть не купюру, а якусь кучугуру абощо. Вона працює, яка краса!
Суботик оглянув гроші.
— Радійте, татку, та не дуже, — сказав він. — Щоб не зовсім розчарувалися. Краще придивіться гарненько до цієї купюри!
— А що таке? Купюра як купюра, ніяка не кучугура, не... О Господи, та це...
— Купюра в тридцять чотири марки! — докінчив за нього Суботик. — А за купюру в тридцять чотири марки нічого не купиш ніде, бо такої купюри насправді ж немає!
— Ось і кінець моїм радощам! — пригнічено сказав пан Пляшкер. — А проте спробую ще раз. Зроблю так, як учора. Загадаю їй щось навспак!