Суботик засміявся.
— Дещо ви можете побачити вже зараз. Ваша шафа зникла!
Там, де щойно стояла шафа, тепер була прогалина.
— Шафа! Де моя шафа?! — несамовито вигукнув пан Пляшкер. — Там же увесь мій одяг! І всі ігри! "Кутики", "мюле", шашки, "братику, не сердься!" І мої шкіряні рукавички! — Він обернувся до Суботика: — Ти правду казав! Клята машина! Тепер хоч-не-хоч треба загадати їй ще якесь бажання. Я мушу повернути собі свою шафу, хоч би де вона була! Я хочу цієї ж миті стояти коло своєї шафи!
Суботик гукнув йому своє застереження, але було вже запізно! Пан Пляшкер десь дівся з кімнати.
— Ото дурість! Він-бо знає, що машина зсунулася з глузду! Ну, сподіваюся, все вийде на добре! — сказав Суботик і вимкнув машину. Тоді сів на стілець і став чекати.
Кілька хвилин по тому пан Амфібер знов зявився в поліційному відділку.
— Я повинен зробити повідомлення! — ще в дверях гукнув він.
— А, це ви! — непривітно сказав один поліцай. — І яким своїм жартиком ви нас сьогодні вирішили подражнити?
— Я хотів би довести до вашого відома, що в моїй ванній кімнаті стоїть шафа.
— І яким чином це стосується до нас?
— Річ у тому, що ця шафа належить не мені. Уявіть собі, в мою ванну кімнату поставлено чудову старовинну дубову шафу!
— І хто ж її поставив?
— Хто? Цього я й сам не знаю, я зайшов до ванної, а там, з доброго дива, — шафа!
— Тоді я так і не збагну, що ж ви хотіли повідомити поліції.
— Хіба про таке не слід повідомляти? — здивовано спитав пан Амфібер.
— Коли у вас щось забрали, тоді можете заявити в поліцію, — пояснив поліцай. — Та ще жодного разу я не чув, щоб хтось звертався до поліції, бо йому щось принесли. Бувайте здорові!
Якусь мить пан Амфібер стояв мовчки, сердито дивлячись на поліцая.
— Ну, коли так, то красно дякую за шафу! — сказав він нарешті, повернувся й, веселий, пішов собі з поліційного відділку.
Суботикові довелося чекати дуже довго. Урешті-решт, коли він уже вирішив іти шукати пана Пляшкера до міста, рипнули двері будинку.
За хвильку по тому пан Пляшкер зайшов до кімнати і відразу просто впав на ліжко — такий був стомлений.
— І що ж? Вдалий був ваш похід? Були ви коло шафи? — сипнув запитаннями Суботик.
— Отож щодо шафи. Триклята машина втелющила мене на якусь шафу. Замалим не переїхав мене потяг. А як я трохи оговтався від пережитого страху, капосна шафа ще й шугонула вгору, і я, вчепившися в неї, так і завис. Чого мені коштувало
спершу з'їхати з неї додолу, а тоді ще й дістатися сюди! Добрих шість кілометрів подорожі! Отепер— то я покладу край забавкам з цією машинерією! Тепер вона в мене опиниться в бакові на сміття!
Суботик енергійно похитав головою.
— Бак на сміття не годиться, татку. Там її знайде сміттяр. А хто знає, що він з нею зробить? Краще занесімо її туди, де вона простояла не один тиждень, — на горище.
— На горище? А що, коли пані Моркван з цікавості почне поратися коло неї та ввімкне?
— Не бійтесь, не бійтесь! Ось погляньте сюди! — сказав Суботик, сміючись, відгвинтив важілець-перемикач, запхав до свого широкого рота й заходився гучно хрумати. — Не дуже смачно, надто відгонить горілим, — зазначив він, проковтнувши. — Ну ось, перемикача немає. Тепер пані Моркван її не ввімкне.
— Може, віднести машину на горище зараз— таки? — розохотився пан Пляшкер. — Пані Моркван пішла скуповуватись, я щойно зустрів її на вулиці. Сприятлива для нас часинка!
— Про мене! — сказав Суботик, і вони вдвох, з натугою, зсунули машину зі столу, пронесли через усю кімнату й коридор і доправили на горище.
Поставили машину на те ж таки місце, де вона колись стояла.
Уже в дверях пан Пляшкер востаннє зупинився й сумно озирнувся назад.
— Незабаром вона знову так припаде пилом, як тиждень тому. І що ж, власне, вона мені дала, ця машина здійснення бажань? — запитав він. — Нічого! Ані автомобіля, ані грошей, нічогісінько! Я не став анітрохи багатший, ніж був.
Суботик засміявся і взяв пана Пляшкера за руку.
— Може, ви загадували їй не ті бажання, татку, — сказав він. — Вам усе хотілося лише певних речей: багато грошей, авто, подорож на острів, смачної їжі. Може, треба було придумати інакші бажання?
— Інакші бажання? — Пан Пляшкер замислився. — А це правда, — сказав він. — Якби я був забажав стати мужнішим, то був би тепер мужнішим без ніякої машини. Або чому я не забажав зробитися добрим водієм? Тоді я просто наскладав би грошей і купив автомобіль. Але без машини для здійснення бажань я надто боязкий, тому ніколи не навчуся водити авто, — невесело докінчив він.
Суботик енергійно похитав головою.
— Це зовсім не так, — сказав він. — Ви тільки повсякчас думайте про слона.
— Про якого слона? — здивовано спитав пан Пляшкер.
— Про слона з віршика, якого я вам зараз складу, — гордовито мовив Суботик. — Увага!
Де палкі бажання й сталі,
там є успіх без машин, —
й слон заграє на роялі,
як захоче дуже він!
Пан Пляшкер не витримав — засміявся.
— Ти справді так гадаєш?
— Авжеж. Ось, наприклад, чого б ви забажали зараз, якби машина ще працювала?
— Я забажав би, щоб ти назавжди лишився зі мною, — не задумуючись, відповів пан Пляшкер. — Треба було мені забажати цього ще першого дня. Та я хотів спочатку довідатись, чи й ти на це згоден.
— Тепер уже запізно, — відповів Суботик. — А чого б ви забажали собі ще?
— Щоб мій приятель Вівторакус більше на мене не гнівався і знов мене навідав.
— А якщо він так образився, що вже ніколи до вас не прийде?
— Ніколи? — злякано перепитав пан Пляшкер. — Це було б кепсько. Сподіваюся, він незабаром одвідає мене знову. Я цього дуже бажав би.
— Так-так, ви цього бажаєте, — сказав Суботик. — Та бажання ваше марне без машини для здійснення бажань, еге ж?
— На жаль.
— Так, на жаль. А чому б вам просто не піти до свого приятеля Вівторакуса й не сказати йому, що ви негаразд із ним повелися і шкодуєте про це?
— Правда твоя. Але ж я не знаю навіть, де він мешкає...
— Ось бачите. Він вас навідував частенько, а ви навіть не знаєте, де він мешкає.
Пан Пляшкер замислився.
— Я вже не знаю, що й робити, — сказав він. — Якби була машина для здійснення бажань, я просто забажав би довідатися його адресу.