— Чаклун! Вовчий виродок! Чортяка з Джунглів! Геть від нас! Іди геть, бо жрець знову оберне тебе на вовка! Стріляй, Бульдео, стріляй!
Стара рушниця голосно бабахнула, і один молодий буйвол заревів з болю.
— Знову чаклунство! — закричали селяни. — Він може відвертати од себе кулі!.. Бульдео, та то ж твій буйвол!
— Що ж це означає? — здивовано спитав Мауглі, коли каміння полетіло на нього частіше й частіше.
— Однак вони не кращі за нашу Зграю, оці твої брати! — промовив Акела, спокійно сідаючи на землю. — Якщо кулі щось означають, то мені здається, що вони хочуть тебе прогнати.
— Вовк! Вовчий виродок! Забирайся звідси! — кричав жрець, вимахуючи перед собою гілкою священної рослини — тульси.
— Знову? Минулого разу мене прогнали за те, що я Людина, а тепер за те, що я вовк! Ходімо, Акело!
Тільки одна жінка — то була Мессуа — підбігла до череди і закричала:
— О сину мій, сину мій! Вони кажуть, що ти — чаклун, що ти можеш перекинутись на будь-якого звіра! Я не вірю цьому, але ти все ж таки йди звідси, бо вони тебе уб'ють. Бульдео каже, що ти — чаклун, але я знаю, що ти помстився тигрові за мого Нату!
— Назад, Мессуа — заревів натовп.— Іди назад, а то ми й тебе поб'ємо камінням!
Мауглі засміявся коротким, похмурим сміхом: камінь влучив йому в рот.
— Повертайся, Мессуа! Це одна з тих безглуздих вигадок, які вони розповідають ввечері під великим деревом. Принаймні знай, що за твого сина віддячено! Прощавай, Мессуа! Мерщій тікай, бо я пущу зараз череду швидше, ніж летить їхнє каміння… Я не чаклун, Мессуа. Прощавай!
— Ану, Акело, — крикнув Мауглі,— пожени череду ще раз!
Буйволи вже давно чекали, щоб їх пустили у ворота. Навряд чи потрібно було їх підганяти: як вихор, понеслися вони на юрбу людей і вмить розігнали її на всі боки.
— Полічіть їх! — зневажливо закричав Мауглі. — Може, я вкрав ваше добро! Полічіть, бо вашим чередником я більше не буду! Прощавайте, о діти людські, і дякуйте Мессуа за те, що я не прийду до вас з моїми вовками, щоб поганятись за вами вулицею!
Він круто повернувся і пішов геть із Самотнім Вовком: коли він глянув на зорі, то відчув себе щасливим.
— Тепер уже не доведеться мені спати в пастках, Акело! Візьмемо шкуру Шер-Хана й підемо… Ні, не будемо робити селянам ніякого лиха, бо Мессуа була добра до мене!
Коли місяць зійшов над долиною і залив її молочно-білим світлом, налякані селяни побачили, як Мауглі біг з великим пакунком на голові, а слідом за ним бігли два вовки. Він біг розміреним вовчим тюпцем, що ним звірі швидко долають милю за милею. Тоді вони кинулись до храму і почали ще дужче дзвонити у дзвони та сурмити в сурми. Мессуа плакала, а Бульдео все прикрашав розповідь про свої пригоди в Джунглях і кінчив тим, що Акела нібито стояв перед ним на задніх лапах і розмовляв по-людському.
Місяць уже заходив, коли Мауглі з двома вовками підійшов до Скелі Ради і зупинився перед лігвом Матері Вовчиці.
— Вони прогнали мене з Людської Зграї, Мати! — закричав Мауглі. — Але я додержав свого слова і прийшов із шкурою Шер-Хана!
Мати Вовчиця поважно вийшла з своїми вовченятами, і очі в неї спалахнули, коли вона побачила Шер-Ханову шкуру.
— Я сказала йому ще того дня, коли він просунув свою голову й лапи в оцю печеру, полюючи на тебе, Жабеня, — я сказала йому, що із ловця він стане дичиною. Ти молодець!
— Ти молодець, Братику! — повторив басовитий голос у хащах. — Ми так скучали без тебе в Джунглях! — і Багіра стрибнула до голих ніг Мауглі.
Потім усі вони вилізли на Скелю Ради, і Мауглі розіслав тигрову шкуру на пласкому камені, де звичайно сидів Акела. Він прибив її чотирма бамбуковими паличками.
Акела ліг на шкуру і виголосив давній заклик Ради: "Дивіться, дивіться уважніше, о вовки!" — точнісінько так, як тоді, коли Мауглі вперше привели на Раду.
З того часу, як Акелу скинули. Зграя лишалася без Вожака: кожний полював і бився на власний розсуд. Але за давньою звичкою вовки відповіли на заклик і почали збиратися. Деякі з них шкутильгали, побувавши у вовчих пастках: деякі кульгали від вогнепальних ран; інші опаршивіли, бо їли всяку гидоту, а багатьох уже не було на світі… Але всі, скільки їх ще залишилося, прийшли до Скелі Ради і побачили смугасту шкуру Шер-Хана, по боках якої звисали порожні лапи з величезними гострими пазурами.
І тоді Мауглі проспівав свою пісню без рим, пісню, що сама народилася в його душі. І він співав її так голосно, як тільки міг, і так довго, наскільки дозволяв подих. А в перервах йому підвивали Сірий Брат і Акела.
— Дивіться уважніше, о вовки! Чи дотримав я свого слова? — промовив Мауглі.
І вовки прогавкали:
— Так!..
А один худющий вовк завив:
— Води нас знову, Акело! Керуй нами знову, Людське дитинча, бо нам остогидло це беззаконня і ми хочемо знову бути Вільним Племенем!
— Ні,— промурчала Багіра, — цього не буде! Коли ви будете ситі, ви знову показитесь. Недаремно ви прозиваєтесь Вільним Племенем! Ви прагнули свободи — і вона з вами. Їжте її, о вовки!
— Людська Зграя і Вовча Зграя прогнали мене, — сказав Мауглі. — Тепер я полюватиму в Джунглях сам!
— І ми полюватимемо з тобою! — закричали четверо вовків.
Мауглі пішов геть і з цього дня почав полювати в Джунглях з своїми чотирма братами. Але він не залишився назавжди самотнім. Минуло чимало років, він знову відчув себе Людиною і одружився.
Але це вже інше оповідання, для дорослих.
ПІСНЯ МАУГЛІ,
яку він співав на Скелі Ради, танцюючи на шкурі Шер-Хана
Пісню Мауглі, я, Мауглі, сам і співаю.
Послухайте, Джунглі, що я вчинив!
Шер-Хан похвалявся убити —
так, вбити! —
в раннім присмерку вбити мене, Мауглі-Жабеня!
Він наївся і воду хлебтав.
Пий, Шер-Хане, бо чи ще доведеться тобі коли пити?
Спи, і хай тобі сниться смерть.
Я сам на пасовиську.
Сірий Брат мій до мене прийшов!
Ходім зі мною, Самотній Вовче, буде велика й цікава ловитва.
Жени під гору могутніх биків, блакитношерстих буйволів із
гнівними очима.
Жени туди, куди я повелю!
Ти все ще спиш, Шер-Хане?
Прокиньсь, мерщій прокинься!
Це я прийшов і буйволів привів!
Цар буйволів Рама грізно тупнув ногою.
Хвилі Вайнгунги, куди ж це подівся Шер-Хан?
Адже не Сагі він, щоб у нору чкурнути,