"Лишіть, кажу!" — повторила рішуче і в покої ввійшла. Мотря за нею. Проходили кімнати, ніби прощалися з ними, з усіми радощами і смутками, які в них пережили, вони і батьки їх, бо двір, хоч називався новий, а основами своїми, боковим крилом, до котрого добудовано передні покої, пам'ятав давні часи.
Вікна здивовано дивилися на них, двері не хотіли їх пускати від себе, замикалися важко.
Любов Хведорівна зняла той самий образ Розп'яття, в чорних рамах, котрим відбирала колись присягу від черця Никанора, запалила свічку і пустилася на горище. Мотря вхопила її за руку.
"Мамо, ви куди?"— У неї майнула гадка, чи, не дай Бог, не збожеволіла мати. Любов Хведорівна подивилася на неї уважно, тими самими мудрими і бистрими очима, до котрих Мотря привикла від дитини.
"Як треба, Мотре, то треба. Досить ми бокували від людей. Весь тягар спихали на них. Так не годиться. Коли горить Батурин, хай і Кочубеї з димом ідуть".
Мотря побачила те, про що догадувалася тільки. Затремтіла душею. Їх гніздо мало з димом піти. Не жаліла матеріального добра, а жаль їй було родинних пам'яток, споминів, все одно — сумних чи веселих, хоч останніх і не так-то багато зазнала в тім дворі. Тут радо проживав її безталанний батько.
"Годі, Мотре, ходім! Нема що пристращатися до маєтків. Може, вони й не добром набуті. Хай Господь їх у жертву прийме, може, якого гріха простить. Має попасти Меншикову в руки, хай горить. Хай бачить народ, що ми готові разом з ним терпіти. Так краще, так конечно — ходім".
Вийшли на горище і ще раз глянули навкруги. Ще раз побачили як горів Батурин, як дими жалібною паполомою осотували весь краєвид, як у них потопав московський табір, в котрім помітний був незвичайний рух. З табору на замок, а з замку на табір летіли кулі, здавалося, йшли собі назустріч, та не попадали в себе. Миналися, несучи з собою смерть і руїну.
Московські кулі все ще здебільшого не попадали в замок. За кожним разом, як влучала котра в місто пожежа ще гірше лютувала. Ще вище знімалася полумінь, сичіла, вищала, кривавими язиками здіймалася до неба.
Мотря мовчки за мамою ішла. Могла вирвати свічку з її рук, але чула, що не має до того права. Мати говорила правду. Треба, щоб бачив народ, що Кочубеї тримають разом з ним, що люди, те й вони.
На горищі була одна комірка, повна всілякого хламу — постелі, білизни, непотрібного вбрання. Любов Хведорівна відчинила до неї двері. Поставила на столі Розп'яття, перед ним свічку і перехрестилася. "Хай Бог прийме за прощення наших гріхів,— сказала, підпалюючи комірку. Хвилину дивилася ще, чи вогонь не потухне, а тоді двері затріснула наглухо.— Вертаймось!"
Вхопила Мотрю за руку і скорим ходом збігла з нею надолину. З сіней вискочила на ґанок.
На кам'яних сходах сидів сліпий дідусь. Дрижачими руками водив по обсмаленій бандурі та числив непорвані струни. Мало їх було, і бандура не хотіла грати.
"Приютіть старого,— говорила до слуг.— Щоб він кривди не мав. Заберіть його геть, щоб не згорів з двором".
Слуги витріщеними очима дивилися на свою пані... Збожеволіла!
"Як умру; то слухайте доньки, вона про вас подбає. А двора не рятуйте, хай разом з Батурином горить. Хто з вас сильний — на замок. Там рук до оборони треба. А тут кінець... ходімо, Мотре!"
І тою самою дорогою, котрою перед годинкою прийшли, пустилися назад.
Відійшовши кроків, може, двісті, озирнулися. Дах на Кочубеєвім дворі займався. Піяв червоний когут, б'ючи огненним крилом.
Та челядь все-таки двір рятувала.
"Як собі хочуть,— сказала до доньки Любов Хведорівна,— я своє зробила".
По дорозі бачили, як хворих і поранених з лічниці на замок переносили. В лічницю влучила московська граната і наробила чимало каліцтва.
Хворі стогнали, зціпивши зуби, ніби соромилися свого болю.
Очима, повними вдяки, здоровили Мотрю. А вона, не зважаючи на пожежу і на небезпеку, приставала до них, поправляла перев'язки на ранах, обтулювала їх на носилках, гладила білою долонею скривавлені козацькі руки.
На останній носилці впізнала старого сотника з полтавського Герцикового полку, котрий нині рано такої слави в герці з москалями зажив. Лежав великий, аж йому ноги звисали, як дихав, груди підносилися, мов гора. З відчинених уст цівкою слезила кров. В нього теж влучила московська граната. Гадали, що вмер, бо був пошарпаний страшно. Але, видно, козацька душа нерадо розставалася з хоробрим тілом. Дихав ще. А коли Мотря доторкнулася його спітнілого обличчя, підняв повіки і всміхнувся.
"Мотре Василівно,— сказав,— помремо всі, а президії нашої не здамо!"
Хотів піднятися, встати, але тільки головою рухнув; "не зда-мо!" — випрямився і — замовк навіки.
Мотря долонею очі йому затулила, зняла хустку з голови і замість китайки прикрила нею козацьке обличчя.
ГРАНАТА
Батурин горів. Запалювалися щораз то нові будинки. Не треба було й підпалювати, вітер скрізь розносив горючі головні. Кидав ними на церкви й на замок.
Як мовкли постріли і на хвилину потухала пожежа, то зривався ще страшніший від них гул — людське голосіння. Здавалося, що замкові мури ожили й ридають.
Мотря декілька безталанних жінок з дрібними дітьми забрала до своїх покоїв, а сама побігла на мури.
"Мотре Василівно,— кричав, побачивши її, Кенігзен,— бережіть себе, тут небезпечно".
"Мені не більше, як вам",— відповіла спокійно.
"Як же вам, пане осавуле, ведеться?"
"Гармати лихі. Не доносять. Одну батарею московську я застукав, інші теж взяв би за чуб, так закороткі руки. А все-таки ворога я приневолив до зміни позицій. Бачите, світлійший переніс свою квартиру і посунув назад свій обоз,— тут йому загарячо було. Гей, коли б так більше і кращих гармат".
Останні слова заглушив гук, подібний до грюкоту грому. Задрижав мур, посипалося каміння, дими й копоти закрили світ. Мотря чула крик, бачила, як бігали й метушилися люди, мов крізь сон доходила до неї голосна команда Кенігзена: "Пали", а потім якийсь солодкавий, аж млісний супокій розлився по її тілі, відбираючи в неї владу і свідомість.
* * *
Здивувалася, побачивши себе в замковій кімнаті у своєї матері... Невже ж це дійсно Любов Хведорівна, отся жінка, що так турбується нею? Подає воду з вином, оцтом обтирає виски, так лагідно доторкається її рук і ніг?