МАЗЕПА
О, дай на тебе надивиться,
Моя ти горлице ясна,
Колись була ти цар-дівиця,
Тепер татарина жона…
Горять зірки, мовчить алея,
То стала вічність, наче мить.
В обіймах гетьмана тремтить
Жона нащадка Кучук-бея,
А Кочубей, хильнувши, спить.
У сні він, мов дитина, хлипа,
Мов доля б'є його лиха.
А за вікном зітхає липа,
І Кочубеїха зітха.
КОЧУБЕЇХА
Буть треба далі од гріха,
Та це зробить мені несила.
Що я не мщу, а полюбила, —
Моя вже доленька така.
Ти пам'ятаєш Броніслава?..
І знов цілунки й тишина…
У Кочубея гроші й слава
Та ще й зрадливая жона.
Про щастя мріяла алея,
Де соловей, квітки й роса…
І день настав… У Кочубея
З'явилась дівчинка-краса.
Сидить господар-недотепа,
Не зводить з дівчинки очей.
Сміється радісно Мазепа,
Мовчить рогатий Кочубей.
А Кочубеїха (так треба, —
Не марно тьохкав соловей)
Від сивоусого Мазепи
Не може одвести очей.
В її уяві ніч… алея…
І незабутня та весна…
І до сумного Кочубея
Говорить з усміхом вона.
КОЧУБЕЇХА
Чого мовчиш?.. Твоя ж дитина.
А чи гадаєш, не твоя?..
І зашарілась, мов калина,
Од серенади солов'я.
КОЧУБЕЇХА
Вона на тебе схожа дуже,
А очі, очі, мов блакить.
Усе мовчиш, сердитий муже,
Хрещений батько ж не мовчить.
МАЗЕПА
Пощо мовчать, коли так ясно,
Як у дитини на душі.
Моя хрещениця прекрасна,
Як місяць у нічній тиші.
(До Кочубея)
І схожа так на тебе дуже,
Така ж смугленька, як і ти.
КОЧУБЕЇХА
Скажи хоч слово, любий муже!
КОЧУБЕЙ
До церкви треба скоро йти
І помолитись за Мотрону,
Щоб, як троянда, розцвіла
Вона у домі білім цьому
І, як тополенька, росла.
МАЗЕПА
Ну, що ж. До церкви вам дорога,
Мені ж державнії діла.
Я буду теж молитись богу,
Щоб Мотренька, як цвіт, цвіла,
Щоб не закрили світ їй тучі,
Не знала щоб нужди заков.
Не марно в ній тече жагуча
Татарсько-українська кров.
Кров степовая, не байдужа.
Здорові будьте! Я пішов!
І вийшов він, як тінь багряна,
З господи білої, мов вгруз
У день, мов явір у тумани…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А Кочубеїсі коханий
Все снився й снився. Довгий вус
Торкавсь до губ її гарячих,
І сад пахтів диханням руж…
Вона проснулась. Мотря плаче…
А поруч спить рогатий мужж.
Минали дні, минали роки,
Пливли, як в сонці та ріка.
Росла смуглява й синьоока
У Кочубеїхи дочка,
На батька схожа, особливо
Коли ще був він молодим.
Росла струнка, росла щаслива.
Щастило їй в житті у всім!
Росла, тополенька неначе
В киреї неба голубій,
Швидка, нервова і гаряча,
Як в спеку вітер степовий…
Ну та ж татарська, видно, вдача в неї,
Як у старого Кочубея,
І викликають мрій рої
Монгольські вилиці її…
Росла і виросла на диво
Така, як всі і не як всі,
Не мовчазна й не говірлива,
Немов конвалія в росі.
Старий Мазепа все дивився
І надивитися не міг
У очі їй, немов молився
Лиш їй, забувши про святих.
Як золота зорі бандура,
Душа акорди струн бере…
І протяла стріла амура
Два серця — юне і старе.
Неначе блискавка сліпуча,
Пройшла крізь них не для біди,
І стиснулись вони жагуче,
Щоб битись разом назавжди.
Мазепу все, усе тривожить,
Він жити, жити поспіша.
О, як старий любити може,
Коли за обрій йде душа,
Неначе сонце, що заходить
Туди, де холод, тиша й мла,
Й землі востаннє з небозводу
Воно проміння посила…
Іще нема зорі заграви,
І коників змовкає хруст.
А сонечко цілує трави
Вогнем своїх кривавих уст…
І довго ще печаллю степу
Горить зоря… Так і Мазепа,
Старий, як осені мотив,
У Мотрі юність полюбив,
І груди рвуть йому зітхання.
Він знає, це — любов остання.
А Кочубеїха, як вир,
Зла на дочку і на Мазепу…
Її терзає любий звір,
І звір цей — ревнощі.
Не треба
Їй різких доказів. Все ясно.
До сліз закохана в Мазепу
Її дочка, як день, прекрасна.
КОЧУБЕЇХА (до Мотрі)
Забудь його, бо він старий,
Та ще й хрещений батько твій.
Ти молода, а він примара.
І юності старе — не пара.
МОТРЯ
Ні, пара! пара! Ти — примара,
Коли на нього кажеш це!
Чого гориш, як од пожару,
Коли уздриш його лице?!
Гадаєш, я не помічаю.
Мов мак, лице твоє цвіте…
Так знай же, я його кохаю.
Хрещений батько! Це — пусте,
Любов ніяких меж не знає.
Моє він сонце золоте.
Й я сонця іншого не знаю.
Од люті мати ломить руки,
З очей її пашить вогонь.
КОЧУБЕЇХА
Я прокляну тебе, гадюко,
Забудь його, забудь його!
Але для Мотрі перепони
Немає і не може бути.
Забуть Мазепу, щастя сон,
Це значить дихати забути.
Неначе буря у палаті,
Мов я із Мотрею кричу.
МОТРЯ
Як так, то будьте ви прокляті,
Я до Мазепи утечу!
Люблю його я щиро, чисто.
І він мене не улещав.
Я віддала йому намисто,
Щоб він про мене пам'ятав,
Щоб думав він, що я неначе
Злила з ним серденька вогонь,
Щоб відчував, як кров гаряча
Тече із жил моїх в його…
На Білу Церкву світять зорі,
І лист тополі шелестить.
Замкнули Мотрю у коморі.
Заснуло все. Вона ж не спить.
Для нього все вона забула,
А у саду кипить весна…
І Мотря привидом майнула
В траву з високого вікна.
Хіба для неї перепони
Старої матері прокльони
І навіть бог, що як блакить…
Вона біжить повз вишні й клени,
У палац гетьмана біжить…
А серце б'ється так шалено,
І кров у жилах так горить…
Буть тільки з ним! І більш не треба
Нічого їй. Буть тільки з ним!
І от вона уже в Мазепи,
В його покої голубім.
МАЗЕПА
Як ти прийшла, моя кохана,
Як ти могла таке зробить?
Як серце у твого гетьмана
У грудях стогне і болить!
Що скажуть люди?! Як це можна?
Втекти до мене од батьків!
Горить душа моя тривожна,
Мене лякає божий гнів
І людський суд. Моя хрещена!
Та людям мук моїх не знать.
О, як хотів би "наречена"
При всіх на тебе я сказать.
Твоїх батьків я ублагаю
Вогнем моїх пекучих сліз.