Любий читачу, спробуй і ти так пошепотіти, загрозливим тоном, поволі розтягуючи слова, – бррр, як страшно!
Тепер уже можна було розрізнити безліч невеличких тіней, які наближалися до нас з темряви. То були риби та морські змії, і у кожного з них на носі виднівся маленький ліхтарик.
– Чому їхні ліхтарики не світяться? – здивувалася Мюмля.
– Може, батарейки сіли, – здвигнула плечима її Доня. – Хто такий Морський пес, мамо?
Риби вже підпливли до самої "Мурської Сиринади" і зацікавлено її розглядали, оточивши щільним колом та раз у раз повторюючи загрозливі слова: "Морський пес! Морський пес!"
– Щось тут не те, – озвався Потішник. – У мене погане Передчуття! Чую своїм носом, що вони не наважуються засвітити ліхтарики. Подумайте лишень, заборонити засвічувати ліхтарики на своїй же голові!
– Може, Морський пес заборонив їм… – прошепотіла Доня Мюмлі, завмираючи від хвилювання. – У мене була тітка по маминій лінії, яка ніколи не наважувалася запалити примус, а раз таки запаливши, злетіла в повітря разом з ним!
– Ми згоримо! – оголосила Маленька Мю.
Риб ставало все більше, вони суцільною стіною обступали корабель і витріщалися на наші лампочки.
– Можливо, вони хочуть нам щось сказати? – запитав я.
Фредріксон увімкнув свій безконтактний слуховий апарат. Спочатку почувся тріск, а потім до нас долинуло тисячоголосе жалібне голосіння:
– Морський пес! Морський пес! Він наближається! Він уже зовсім близько… Вимкни світло! Вимкни світло! Пес тебе з'їсть… Скільки у тебе ват, бідолашний ките?
– Там, де бути темряві, хай запанує темрява! – схвально промовив мій Страшило. – Ніч долі загортає кладовище у чорний саван… чорні пустельні гавані волають до пітьми…
– Ш-ш-ш, – шикнув Фредріксон. – Я щось чую…
Ми прислухалися. Десь здалеку почулося слабке гупання, наче удари пульсу, ні, наче кроки, ніби хтось надходив сягнистими повільними стрибками. Умить всі риби щезли.
– Тепер нас з'їдять, – знову бадьоро озвалася Маленька Мю.
– Гадаю, треба повкладати дітей спати, – вирішила Мюмля. – Ану всі, марш до ліжка!
Дітки Мюмлі слухняно поставали вервечкою в коло, допомагаючи одне одному розстібати ґудзики на спинках.
– Полічіть себе самі, – попросила вона. – Щось мені нині недобре…
– А ти нам хіба не почитаєш уголос? – збунтувалися діти.
– Що ж, почитаю, – зітхнула Мюмля. – На чому ми зупинилися?
Діти завели хором:
– …це… кривавий… вчинок… одноокого… Боба… сказав… інспектор поліції… Твіґґс… і… витягнув… тридюймового… цвяха… з… вуха… убитого… це… напевно… трапилося…
– Гаразд, гаразд, – урвала хорову декламацію Мюмля. – Але трішки покваптеся…
Дивний стрибучий звук чувся уже зовсім поруч. "Мурська Сиринада" тривожно гойднулася, а слуховий апарат зашипів, наче кіт. Я відчув, як хутро здибилося у мене на карку, і закричав:
– Фредріксоне! Гаси лампочки!
Та перш ніж згасло світло, ми встигли мигцем побачити Морського пса. То було справжнісіньке страховисько. Можливо, він видався нам таким страшним, бо з'явився лише на мить, а темрява ще домалювала жаху в уяві.
Фредріксон запустив двигун, та, мабуть, був такий розтривожений, що не міг керувати судном, бо замість підніматися на поверхню, "Мурська Сиринада" стрімко пішла у морську глибінь. На дні увімкнулися гусениці, і корабель поповз по піску. Водорості, немов загребущі руки, пропливали повз ілюмінатори, хапаючись за обшивку. У темряві та тиші ми чули сапання Морського пса. Ось він сірою тінню виринув з хащ морської трави, обмацуючи жовтими очима, немов велетенськими прожекторами, борти нашого судна.
– Усім під ковдру! – скомандувала Мюмля дітям. – І не визирати, доки не дозволю!
Раптом з боку корми почувся жахливий хрумкіт – Морський пес заходився гризти стерно глибини.
У ту ж мить в морі завирувало, "Мурську Сиринаду" підняло потоком води і перевернуло догори кілем; водорості, схожі на пасма волосся, стелилися морським дном, а вода бурхала, немов з крану у ванній. Нами метляло на всі боки, дверцята шафок повідчинялися, з них вилітав посуд, а за ним вівсянка та манка, сагова крупа та рис, черевички Мюмлиних дітей, Привидові в'язальні дротики, та що найгірше – розсипався з коробочки тютюн Потішника! А з морської пітьми долинуло виття, від якого хутро настовбурчилося на всіх без винятку хвостах!
Потім настала тиша. Моторошна тиша.
– Мені більше подобається літати, ніж плавати під водою, – щиро зізналася Мюмля. Цікаво, скільки у мене зосталося дітей. Полічи їх, люба доню!
Не встигла Доня Мюмлі взятися до перерахунку братчиків та сестричок, як громовий голос заревів:
– Ага! То ось де ви, мара б вас ухопила! Клянуся своїм задком, ви хотіли заховатися на морському дні? Та від мене нікуди не сховаєтесь! Не втекти вам від того, кому навіть "бувай!" забуваєте сказати на прощання!
– Хто це ще на нашу голову? – зойкнула Мюмля.
– Угадай з трьох разів, – хитро усміхнувся Потішник.
Фредріксон засвітив лампочки. Дронт Едвард занурив голову у воду, розглядаючи усе товариство крізь шибку ілюмінатора. Ми намагалися нічим не зрадити нашого переляку і привітно дивилися йому у вічі, бо саме помітили окремі шматки Морського пса, що плавали довкола у воді – шмат хвоста, клоччя вусів, та здебільшого якась каша. Дронт Едвард умудрився розтолочити його на гамуз.
– Едварде! Любий друже! – зарепетував Фредріксон.
– Ми вдячні будемо тобі довіку! – приєднався і я. – Ти врятував нас в останню хвилину!
– Дітки, поцілуйте дядечка! – звеліла Мюмля, зронивши сльозу від розчулення.
– Тільки не це! – рикнув Едвард. – Не випускайте ніяких дітей! Ще чого доброго позалазять мені у вуха! А ви з кожним днем стаєте нестерпніші! Ще трохи, і мені навіть зжерти вас не захочеться… Я собі ледь пальці на ногах не повиламував, розшукуючи вас, а ви, як завжди, намагаєтеся безкарно вислизнути, ще й підлабузнюєтеся!
– Ти розтоптав Морського пса! – урвав тираду Едварда Потішник.
– Що ти кажеш! – аж підстрибнув Едвард. – Я знову когось розтоптав? Ото лихо! Саме тоді, коли у мене ані копійки на похорон… – раптом він розлютився і закричав: Зрештою, це ваша вина! Навіщо дозволяєте своїм старим псам вештатися у мене під ногами?
І дронт Едвард, глибоко скривджений, побрів собі морем. Зробивши кілька кроків, він озирнувся: