Старший москвич виходив серед ночі на повітря, бо в нього було щось негаразд із серцем, і сказав, повернувшися, фронтовикові, що вони завдали всім безсонну ніч. Молодший одповів спросоння. Тоді старий, сівши на сіннику, цмокаючи товстезну цигарку, стиха підсміюючись, виклав помічені в колгоспі ознаки безсоння.
Він говорив з приємністю, стрівши те, що й сподівався стріти, зауважуючи, що гітлерівська навала не. пожмакала душ людей, послухавши нічний гомін колгоспу, наче працьовиту й дужу сім'ю бджіл. Його досвідчене вухо колгоспного бригадира відрізнило працю віялки, почуло гомін і брязкіт од майстерні. Навіть як дід Сербиченко цюкав оскардом по жорні — і те він зауважив, хоч не добрав, нащо тут тешуть камінь.
До нього долинуло, як галасували кури, кувікало порося, кахкала качка, зрозумів, що готується банкет на їхню честь. На полі ходили трактори, присвічуючи собі фарами,— добрі господарі, висловився старий, підморгуючи в темряві фронтовикові. Згадав передвоєнні часи, коли познайомилися на Всесоюзній сільгоспвиставці, бігали одні до одних, вивчали цифри, випитували — із жартами, хитруванням, селянською хваткою. Немає в них двох бригадирів, бідкався старий, ланкову повішено, а голова правління загинув на фронті. Проте турбуватися нічого, колгосп живий.
Товариша Вовкотруба, який їх стрів, пам'ятає з мирного часу, помітив у ньому прогрес хоч би в тому, що став такий хвацький. Старий лукаво сміявся, кахикаючи в бороду, йому почулося, що фронтовик теж регоче з дядька Сашка. Ось тільки треба вивірити завтра полковника, чи має хазяйську наполегливість і терплячку,— хай буде який завгодно вчений, а без відчуття землі не дуже нахазяйнує, все чогось не вистачатиме — то дощу, то снігу, то сонця.
Довго бородатий бригадир викладав свої спостереження фронтовикові, сам нервуючись од того, що побачить завтра доброго й що поганого, аж виразно почув, що його слухач давно хропе на всі заставки, ніяково замовк і вийшов ще подихати свіжим повітрям.
Василь Іванович їхав помаленьку в степ. Микитка змерз і притулився до нього спиною, правуючи конем. Нізащо хлопець не згоджувався йти спати, доки полковник був на ногах. Василь Іванович дивився, як рухалося світло фар попереду. Останнім часом помітив у собі зміну сприймання місцевості як поля бою,— великий мир входив у його душу, не було в ньому місця війні.
Трактор мав два світла й через те йшов попереду: одну фару направив, щоб триматися борозни, а друге світло падало на плуги й трохи далі назад, щоб і танкетка не робила огріхів, на ній бовтався почеплений просто на плугах ліхтар; Робота йшла без затримок, до тракториста став у напарники Середа, а Гейбо орав танкеткою разом з Юрком Цапенюком. Пізній місяць ледве підводився над степом.
"Ну,— гукнув полковник, дочекавшися орачів на межі,— загінку зайшли добру! Тільки нема чого двом водіям робити коло кожної машини, треба комусь і по дню орати. Зараз ідуть двоє інвалідів на зміну..." Булька й Оленчин змінили Юрка й Середу, а ці пішли поруч полковникових бігунків додому.
Василь Іванович заходив до хати, коли вже розвиднялося. На його тапчані сидів старий Феофіл Гаврилович і сидячи спав. Полковник обережно поклав його й вкрив шинелею. Треба було читати листа Дарининого, він не може довше чекати. Розвиднілося зовсім. Наставивши листа на вікно, розібрав слово по слову: Дарина повідомляла, що він — батько, вагітність її проходить нормально...
XXXVIII
Ще коли Карпо Цар бив удома посуд, Карпиха йому кричала: "А бодай тебе земля не прийняла, а щоб тебе вода вивергнула, а нехай тобі очі луснуть, а руки б тобі всохли",— прокльони, до яких удавалася жінка, приводячи Карпа до тями. Іншим разом Карпо кінчав пляшкою горілки й благодійним сном, але на цей раз Карпиха побачила, що краще одійти далі від череп'я, яке літало по хаті.
Вона прожогом кинулася на обійстя, упала перед порогом хати навколішки, голосно почала гукати божу матір на допомогу. Адресатка молитов не квапилася, бо була призвичаєна до Карпишиного лементу, а сусіди вже не раз бачили той шарварок. Позичити в неї ночви чи по-сусідському прийти потеревенити нікому з жінок не спадало й на мисль, отже, й на цей раз Карпиха не догукалася нікого. Мовляв, не шукай біди, вона тебе сама знайде. Карпо заспокоївся лише тоді, як понівечив усе в хаті. Потім втяг дружину досередини, замкнув двері і, коли Карпиха чекала вже на свою смертну годину, несподівано облишив її на підлозі й сів до столу,— він згадав слова Павлова.
Секретар райкому близько при цьому нахилився до Карпових очей, бо був трохи короткозорий, і сказав тихо, але з притиском: "І ви дозволяєте собі бити дружину?" Карпо сіпнувся пояснювати, що баба в нього відьма, хоч і в церкві з ним вінчана, коли їй попускати, може сказитися з великої люті. Але Павлов не слухав Карпа, бо знав, незгірш од нього, чого варта Карпиха.
"Ви ж із незаможників,— сказав Павлов,— революційний, моряк, в партії перебували, організовували колгоспи й трусили куркулів. Ви ж наша людина, товаришу Карпо! Чи не здається вам, що виповнилися всі строки? Або ви рішуче порвете з усім, що вас тягне назад, або ми викреслимо колишнього матроса й революціонера зі списку..." — "Не викреслюйте, товаришу Павлов,— благально простогнав Карпо, вкриваючись рясним потом,— ось піду втоплю свою відьму, та й посилайте мене на який завгодно бій!" — "Знову з вас пре ота некрасива й некультурна стихія,— незадо-волено перебив його секретар,— ви тільки послухайте, що про вас люди кажуть!" — "Погано балакають,— погодився Карпо,— визнаю мою провину, товаришу Павлов. Перед війною ви мене притримували, і я зовсім інакший був, пам'ятаєте, готувався вступити до партії. А як узяла мене баба-відьма в перетрус, то от і бачите... —"Бачимо, бачимо,— розсердився секретар,— ви не придурюйтесь, товаришу Цар, жінка жінкою, а ви теж мов з ланцюга зірвались! Соромно слухати! Полупенко, навіть Мусій Гандзя. Ви розумієте, що ви втратили пильність, дозволивши Гандзі втекти?.." — "Товаришу Павлов,— насмілився подати голос Карпо,— я не паразит! Присягаюсь, що або здохну, або стану людиною! Нехай не потикається Мусій на очі, тепер не помилую! Мені треба негайно виїхати, бо тут я не втримаюсь, однаково зіб'ють!.." Павлов сумно посміхнувся: "Спробуйте. Шкода мені втрачати віру в вас..."