Хіврин був задоволений із Григоркової праці, алеуйому ніколи до неї особливо придивлятися,— став хлопець на ноги, ну, й нехай іде в колективі. У нього був другий клопіт — відбудована комсомольська шахта, де Хіврин одним оком дивився за буром, а другим поглядав на господарство, гуртував і вчив молодь, сам потроху вчився, щоб зрештою здобути інженерський диплом,— і тяжко буде зрозуміти, як Ваня Хіврин устигав коло всього. Але молодість — щедра, виховання у Вані було відповідне, робота не ганялася за ним, а навпаки — він за роботою.
І Олекса Стоколос, змагаючись із Хівриним, ще мав переваги, але вже мусив підтягатися, щоб, бува, Ваня не наступив на п'яти. Випав щедрий молодий сніжок, Стоколос вибіг у садок так, як сидів біля столу, вивчаючи з учителем тяжку науку гірницької теорії,— без шапки, в самому піджаку, з аркушиком паперу в руці. "Аннушко,— закричав не своїм голосом,— ти поглянь, як ми Ваньку Хіврина обставимо!"
Дружина гуляла з малим на першому морозяному повітрі, сліпуче сонце іскрило під ногами, все було вкрите снігом, іржаво-рудий Кривбас зробився за одну ніч найбільшим у світі, Аннушка заглянула до аркушика, взявши його в ліву руку, а щасливий батько вихопив у неї живосилом .малого Стецька й побіг щодуху на край садка.
Там була ковзанка, де вони з дружиною спускалися санками з гори ще минулої зими, не можучи ніяк перебороти свою молодість, і робили ці несолідні ковзання після вечері, щоб не компрометувати знатного" бурщика перед людьми. Стоколос висмикнув санки з-під снігу й став умощуватись на них, щоб устигнути до того, як підбіжить Аннушка. Молода мати несамовито гукала, щоб не смів брати Стьопушку, що налякає дитину до смерті, що вона йому не знати що зробить..
Але Стоколос уже одштовхнувся й, летів униз майже сторч головою, в вихорі снігу, притискаючи до грудей свого первачка. Мати не замислилася й на мить і ринулася слідом, пробігла кілька кроків згарячу, посунулася, покотилась — і стрілася з чоловіком уже під горою коло перекинутих санок, у купі снігу. Стецько не заплакав, хоч личко його притрусило снігом, він смішно кліпав віями й марно намагався звільнити руки з-під повивачів. Треба прямо сказати, що Стоколосові порядком перепало від "хазяюшки", і добре, що ніхто не бачив цієї пойчадьної сцени, коли знатній людині натирали снігом носа й пхали за комір сніг...
Нагорі в своєму подвір'ї Стоколос встиг наполовину перепроситися в дружини, коли з вулиці долинула громова октава Ничипора Коржа, від якої Стоколос присів за парканом просто в сніг і злякано сказав: "Мене немає вдома, мені сьогодні на зміну!"
Аннушка вийшла з двору на вулицю й побачила Ничипора Коржа з ПалПаличем. Вони йшли, взявшися попід руки, а поруч їхала на малій швидкості рудоуправська емка, до якої нізащо не хотіли сідати. "Дивись, друже,— рокотав бас Коржа,— надивляйся на наш Кривбас, хіба є де в світі така природа?!" Марно шофер гукав із машини, що Пал Палич запізниться на поїзд, що треба поспішати, що товариш управитель рудника наказав приставити в точності.
Ничипір Корж проводжав гостя за всіма шахтарськими звичаями,— щоб друзі чули, щоб вороги смутилися. Од горілки уралець відмовився, але й пива було досить, щоб Коржів голос перелітав далеко за Саксагань. "Пал Палич,— гукав Корж,— скажи мені по-сусідському, якою живою водою нас побризкано, що ми не боїмося смерті, німців перебули й знову ожили, скажи!" Пал Палич подивився в ясні очі Коржа, оглянув копри, що один по одному зводилися з руїн, димки над димарями, сліпучі брили незайманого снігу й неголосно сказав: "Партия, дружок, это все сделала партия!"
Аннушка підійшла назустріч, щоб попрощатися й собі з земляком-уральцем,— "наших кровей,— мовив Пал Палич, заглянувши до немовляти,— узнаю уральский румянец!" — "Мы теперь криворожские",— одповіла Аннушка з такою несподіваною інтонацією, що старий тільки уважно глянув на неї й запитав: "Твоего так и не увидим?" — "Це Сточорт, а не Стоколос,— загув Корж,— десь готує забої, щоб завтра носа всім утерти!"
Над парканом виткнулися голова й плечі Стоколоса: "Он як ви хазяїна згадуєте, а я вже збирався на чарку запрошувати!" Знатний бурщик вийшов із двору й разом з дружиною та сином провів Пал Палича трохи по вулиці. Потім посадовив його й Коржа до машини й звелів шоферові поспішати, бо справді вже час на поїзд. "Копию договора я пришлю",— сказав Пал Палич Стоколосу. "Не треба,— одповів цей,— пришлете, коли перекриєте наші показники!"
Машина рушила й покотила, хутко набираючи швидкість, а Стоколоси верталися додому. Він — без шапки, як і був, Аннушка — з малим на руках. "Бач, Ванька Хіврин і сьогодні зірки не зняв,— сказав Стоколос, поглянувши гострим оком на далекий копер комсомольської шахти,— мабуть, і сьогодні перевиконав! От хто мені ґнота вставить, слово честі. Хоч бери та й здавайся без бою, га, Аннушко?" Але Аннушка такі закохані очі затопила в очі чоловікові, наче вперше викликаючи його на зухвалий поцілунок, і Стоколос повірив, що бій буде жорстокий і yебезславний для його честі. Знову сипнув, поплив сніжок, просвічуваний сонцем.
ХLI
Дарину гнітив жах смерті, яка невідступно пов'язувалась у неї з народженням дитини. Лікарка сказала, що вагітність проходить нормально і хай Дарина не задурює їй голову своїми бабськими передчуттями, все одно родитиме за милу душу, а про аборт може забути, не дасть вона дозволу й не візьме гріха на душу.
Тоді Дарина вперше замислилася про дитину, як про майбутнє життя. Досі вона й не думала вішати собі на шию невідоме створіння, яке буде кавкати, хворіти, будити но-чами,вимагати їжі й самозречення. Ні, нехай хтось дурніший цим займається, вона піде до знахарки, коли медицина їй одмовляє. "Так, так, я вам одмовляю, — тупала на неї ногами стара лікарка,— дурощам потакувати не маю наміру! А коли ви підпільно зробите операцію, я вас £іддам до суду, ви у мене посидите на лаві підсудних, як вам не соромно, красива дурьохо!"